Пригоди Тома Соєра

Том поміркував і спершу начебто ладен був погодитись, але потім передумав.

- Та ні, Бене, мабуть, нічого не вийде. Розумієш, тітка Поллі дуже прискіпується до цього паркана - він же, бач, виходить на вулицю. От якби це був задній паркан, я б [27] не мав нічого проти, та Й вона теж. А щодо цього паркана вона страх яка прискіплива: його треба так ретельно побілити, щоб ніде ані-ні. Певне, так зуміє хіба що один хлопець на тисячу, а може, й на дві тисячі.

- Та невже? Ой Томе, ну дай мені спробувати... хоч трішечки. Якби це ти мене просив, я б дав.

Та я б з охотою, слово честі, але ж тітка Пол-лі... ун і Джім хотів білити, а вона не дозволила, і Сід хо-

- Ну що ж... Та ні, Бене, краще не треба. Я боюся. [28]

- Я віддам тобі все, що лишилося.

Том випустив щітку з рук видимо знехотя, але з таємною радістю в душі. І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» упрівав, працюючи під пекучим сонцем, відставний маляр сидів у затінку на якійсь діжці, погойдував ногами й, наминаючи його яблуко, замишляв підступи проти нових жертв. А таких не бракувало: хлопці раз у раз пробігали вулицею, спинялись покепкувати - і лишалися білити паркан. Коли Бен зовсім видихався, Том продав наступну чергу Біллі Фішерові за «майже нового» паперового змія, а коли стомився й той, право білити придбав Джонні Міллер - за дохлого пацюка на мотузці, щоб крутити ним над головою,- і так далі, і так далі година за годиною. На середину дня Том із жалюгідного злидня, яким був уранці, перетворився на справжнього багатія, що потопав у розкошах. Крім згаданих уже коштовностей, він мав дванадцять кульок, поламаний пищик, скельце від синьої пляшки, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відмикав, грудку крейди, скляну затичку від карафки, олов'яного солдатика, двійко пуголовків, шість пістонів, однооке кошеня, мідну дверну клямку, собачий нашийник - не було тільки собаки,- колодочку від ножика, чотири помаранчеві шкуринки та стару поламану раму від кватирки. До того ж він чудово провів час, тішачись безділлям і чималим товариством, а паркан стояв побілений аж у три шари! Якби не скінчилося вапно, Том обібрав би всіх хлопців у містечку.

Тепер він подумки сказав собі, що, зрештою, життя на цьому світі не таке вже й погане. Сам того не знаючи, він відкрив загальний закон, що керує всіма людськими вчинками: і кожен хлопець, і кожна доросла людина завжди прагнутимуть і домагатимуться тільки того, чого важко досягти. Коли б Том був великим і мудрим філософом, як от автор цієї книжки, він зрозумів би, що Праця - це все те, що ми зобов'язані робити, а Гра - все, чого ми робити не зобов'язані. І це допомогло б йому усвідомити, чому робити штучні квіти чи марудитися ще над якоюсь нудотою - це праця, а збивати кеглі чи сходити на Монблан - усього лише розвага. В Англії деякі заможні пани полюбляють улітку самі правити запряженою четвериком поштовою каретою, проїжджаючи так щодня по двадцять - тридцять миль,- і тільки тому, що це коштує їм чималих грошей; та якби їм запропонували за це платню, розвага стала б працею, і вони відмовилися б від неї. [29]

Хлопець поміркував ще трохи про ту істотну „. відбулася в його становищі, а тоді подався з доповіддю штаб-квартири.

Розділ III

Том з'явився перед тіткою Поллі, що сиділа біля відчиненого вікна в затишній кімнаті у глибині будинку, яка правила водночас за спальню, вітальню, їдальню і кабінет. Лагідне літнє повітря, миротворна тиша, пахощі квітів та заколисливе гудіння бджіл справили на неї належний вплив, і вона куняла над своїм плетінням, бо не мала іншого товариства, крім кота, але й він спав у неї на колінах. Окуляри вона задля безпеки підняла аж на чоло, і вони лежали на її сивих косах. Тітка не мала сумніву, що Том давно кудись утік, і здивувалася з того, як безбоязно він став перед її очі.

- Тітонько, а тепер можна піти погуляти? - спитав він.

- Як, уже? Скільки ж ти зробив? -. Усе зробив, тітонько.

- Томе, не кажи мені неправди, я терпіти цього не можу.

- Я кажу правду, тітонько. Все зроблено.

Тітка Поллі не дуже вірила таким заявам. Отож пішла подивитися на власні очі й була б рада, якби Томові слова виявилися правдою бодай на двадцять відсотків. Та коли вона побачила, що весь паркан побілено - і не просто побілено, а якнайретельніше, в два чи три шари, та ще й проведено попід ним рівну білу смугу,- їй мало мову не одібрало з подиву. Нарешті вона сказала:

- Хто б міг подумати!... Що ж, Томе, треба визнати: ти вмієш працювати, коли захочеш.- Але одразу ж трохи розбавила похвалу: - От тільки мушу сказати, що хочеш ти цього надто рідко. Гаразд, іди гуляй, та не забудь, коли маєш вернутися додому, а то дістанеш у мене!

Тітку так вразила небачена Томова працьовитість, що вона повела хлопця до комори, вибрала там найкраще яблуко й дала йому разом з напутнім словом про те, що винагорода, здобута без гріха, ціною доброчесних зусиль, завжди дорожча й любіша серцю. А поки вона закінчувала своє напучення дуже доречним висловом із святого письма, Том ухитрився поцупити пряника.