Принц Ґаллії

Так думала більшість герцоґових васалів, та хтозна, можливо, вони б не були такі одностайні, і у Філіпа зрештою з’явилися б вороги, якби Ґійом не зажив такої лихої слави. Звісно, багацько було й таких баронів, що наперед смакували бездарне правління майбутнього герцоґа Ґійома, розраховуючи скористатися слабкістю князівської влади для зміцнення власної могутності, тому здорові сили суспільства почали шукати альтернативу неминучим у такому разі смутам та міжусобицям. Важко сказати, коли й кому вперше спало на думку, що спадкоємцем Ґасконі та Каталонії мусить стати Філіп; та зрештою це не суттєво. Головне, що на той час, як Філіпові виповнилося тринадцять років, більшість ґасконських та каталонських землевласників — хто цілком свідомо, а хто інтуїтивно, — вбачали в ньому свого майбутнього сюзерена. Це стосувалося не лише підданих герцоґа, але й його сусідів. Так, скажімо, король Хайме III Араґонський, відчувши, звідки вітер дме (він завше відзначався гострим чуттям), запропонував герцоґові заручити Філіпа зі своєю донькою Ізабеллою Юлією[9], проте отримав категоричну відмову. І, на загальне переконання, зовсім не тому, що араґонська принцеса була старша за Філіпа на два з половиною роки. Найпевніше, герцоґ побоювався, що, ставши зятем араґонського короля, його найменший син (ненависний син!), і без того вельми значна персона, завдяки своєму положенню першого принца Ґаллії та ґранда Кастілії, буде дуже небезпечним претендентом на родовий майорат.

На початку літа 1444 року ґрупа молодих вельмож, Філіпових друзів та родичів, зібралася обговорити ситуацію, що склалася довкола герцоґового спадку. Ініціаторами цієї таємної наради виступили Ґастон д’Альбре та Ернан де Шатоф’єр — двоє найближчих друзів Філіпа, а Ернан, до того ж, був його одноліток. Він дуже рано втратив батьків і перебував під опікою дядька, проте змалку виказав такий рішучий характер, гострий, практичний розум та неабиякі орґанізаторські здібності, що задовго до повноліття перебрав до своїх рук керівництво всім господарством, і опіка над ним з боку родичів стала чистою формальністю. По чоловічий лінії рід Шатоф’єра походив з Франції. Від їх колишнього родинного гнізда, замку Шато-Ф’єр, зостались лише руїни десь на сході Шампані; в пам’ять про них Ернанів прапрадід, перший ґраф Капсірський із Шатоф’єрів, побудував у Піренеях новий замок, який, за його задумом, мав стати відродженим Шато-Ф’єром і який його нащадки не забарилися перейменувати на ґалльський лад — Кастель-Ф’єро, зберігши, проте, незмінним своє родове ім’я[10].

Ось у цьому самому замкові, що в двох годинах їзди від Тараскона, проводили свою таємну нараду змовники. На їхню одностайну думку, пасивно очікувати на смерть герцоґа, не вживаючи ніяких рішучих заходів, було б вельми необачно, і щоб уникнути в прийдешньому виснажливої боротьби за спадок, слід починати підготовку вже зараз.

Ухваливши таке рішення, молоді люди відтак розійшлися в поглядах на свої подальші дії. Деякі гарячі голови пропонували радикальний засіб вирішення всіх проблем — орґанізувати вбивство Ґійома та Робера, і по всьому, одначе більшість змовників з цим не погодилася. Не заперечуючи, що старші сини герцоґа цілком заслуговують на смерть і в пропозиціях про їх негайне знищення є певний резон, вони все ж вважали, що не варто вдаватися до насильства, доки не будуть вичерпані більш м’які, дипломатичні методи боротьби. Бурхливі дискусії тривали весь день, і лише над вечір молоді вельможі узгодили свої погляди з усіх принципових моментів і розробили план першочергових заходів. З-поміж себе вони вибрали десятьох ватажків, серед яких природним чином опинилися й Ґастон д’Альбре та Ернан де Шатоф’єр, і поклали на них керівництво змовою.

Наступного ранку всі десятеро ватажків прибули до Тараскона. Ще напередодні, за пропозицією Ернана, було вирішено в загальних рисах повідомити Філіпові про свої наміри, не розкриваючи, втім, усіх деталей плану. Його обізнаність, хай і обмежена, дозволяло змовникам у разі необхідності виступати від його імені, що надавало змові значно більшої ваги і навіть певної офіційності.

Філіп вислухав їх, зовні зберігаючи спокій та незворушність. За весь час, поки Ернан та Ґастон почергово говорили, викладаючи йому міркування змовників, він ні поглядом, ні виразом обличчя не зрадив тих почуттів, що вирували всередині нього. Нарешті сталося те, про що він мріяв упродовж останніх років, ховаючи цю найзаповітнішу мрію в найглибші закутки душі, не звіряючи її нікому — навіть Богові!…

Коли Ернан та Ґастон скінчили, Філіп обвів усіх десятьох ватажків приязним і водночас гордовитим поглядом і сказав: