Гість невимушено розсміявся. Дивлячись на веселе та жваве обличчя дона Альфонсо, слухаючи його життєрадісний сміх, панотець нарешті всміхнувся по-справжньому, навіть зморшки на його обличчі трохи розгладилися. В усякому разі, подумав він, у відомому на всю Європу своєю суровою мораллю королівському домі Кастілії та Леону у Філіпа з’явився один доброзичливець, якщо не союзник. І не хто-небудь, а сам наступник престолу!
А в цей самий час до замку наближалася доволі дивна процесія. Попереду скаженим чвалом мчав кінь з вершником, на якому з одягу були лише штани, черевики та недбало напнута, причому навиворіт, сорочка. Кроків за сто — сто п’ятдесят позаду його переслідував гурт з дев’яти молодих людей, віком від дванадцяти до тридцяти років, у повному бойовому обладункові, якість якого, проте, залишала бажати кращого. Немилосердно острожачи коней, вони грізно розмахували зброєю й кидали навздогін утікачеві погрози та прокльони, а часом пускали йому вслід стріли, які, на щастя, не влучали в ціль.
Наближаючись до мосту, переслідуваний гукнув:
— Педро, це я! Відчини!
Коли підкови застукотіли по дубових дошках підйомного мосту, брама з гучним скрипом почала відчинятися. Покритий піною кінь чорною блискавкою промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з ніг. Вершник, юнак років шістнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спішився.
— Опускай ґрати! — наказав він. — Хутко!
Та було вже запізно. Погоня увірвалася в двір, і старий Педро знову ледве встиг відсахнутися, щоб не потрапити під копита коней.
Тоді Філіп (а юнак у сорочці навиворіт був саме він) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його піхв меч. Вартовий ніяк не відреаґував на вчинок свого пана і лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увірвалися в замок правителя Кантабрії.
— Ну! — звернувся Філіп до своїх переслідувачів. — Хто перший? Тільки швидше вирішуйте, бо скоро мої люди зберуться.
Попередження було не зайве: щойно вартовий на вежі (хлопець метикуватіший, аніж його товариш, у якого Філіп запозичив меча) дав сигнал тривоги, увесь замок сповнився різноголосим гамором, тупотом ніг, бряжчанням сталі об сталь — воїни залоги та слуги поспіхом озброювалися.
— Мерзотнику! — гнівно вигукнув старший з непроханих гостей. — Розпуснику! Ти відповіси за все, байстрюче!
— Я чекаю, — спокійно промовив Філіп, дивлячись на ватажка з глибокою зневагою і презирством.
— Зараз, зараз, гидотна скотино! — гарчав той. — Час відплати настав, хтива тварюко. Ти ще гірко пошкодуєш про той день, коли вперше побачив Терезу. Сучий ти сину! Та я ж тебе…
— Сумніваюся, — незворушно відповів Філіп. — Боюсь, це вам доведеться пошкодувати про ту хвилину, коли вам спало на думку слідкувати за мною. А з вами, Дієґо до Сан-Хуан, — звернувся він безпосередньо до старшого, — буде окрема розмова. Якщо ви гадаєте, що я подарую вам ваші образливі слова, то дуже помиляєтесь. Ми з вами ще поговоримо про це — але в інший час і в іншому місці. А тепер забирайтеся геть, бо за хвилину я накажу варті роззброїти вас і добряче відлупцювати батогами.
— Ми ще подивимося, хто кого відлупцює, — огризнувся Дієґо де Сан-Хуан. Засліплений люттю, він зовсім не зважав на те, що на подвір’ї вже зібралося близько трьох десятків людей Філіпа, і ладен був кинутися в бій. Здавалося, от-от розпочнеться сутичка.
Аж це зненацька, у найкритичніший момент, пролунав владний голос:
— Хвилинку, панове! Вгамуйте свій запал. Що тут діється?
У світлі смолоскипів між супротивниками з’явився наш недавній знайомий, молодий вельможа. Схрестивши на грудях руки і гордовито відкинувши голову, він спрямував на Філіпових переслідувачів пронизливий погляд своїх темно-карих очей.
— Хай тобі чорт! — ще дужче розлютився Дієґо де Сан-Хуан. — А ти хто такий?
— Ви нечема, пане. Я Альфонсо Кастільський. Раджу взяти це до відома.
І поглядом, і поставою, і голосом він разюче відрізнявся від того дона Альфонсо, що допіру вів чемну, неспішну розмову з превелебним Антоніо.
Відповіддю на цю приголомшливу звістку було дев’ять майже одночасних стрибків з коней. Всі незвані гості поскидали капелюхи.
— Ваша високосте, — розгублено промимрив Дієґо де Сан-Хуан, чию нахабну самовпевненість мов корова язиком злизала в присутності старшого сина їхнього короля. — Ваша високосте, ми ж не знали…
— Вже знаєте. Хто ви такі?
— Я Дієґо де Сан-Хуан, а це мої брати — Хуан Антоніо де Сан-Хуан, Енріке де…
— Годі, цього достатньо. А тепер відповідайте: за яким таким правом ви вторглися до чужого замку? Тим більше, до замку свого сеньйора.
— Ваша високосте! Ми вимагаємо справедливості! — загорлав один з братів де Сан-Хуан. — Цей негідник знечестив наш дім, зганьбив нашу родину.
— Зганьбив, кажете? І як? — з усмішкою запитав наступник кастільського престолу, здогадуючись, утім, про що йдеться. — Розповідайте, що сталося, а я вирішуватиму, хто з вас правий, а хто винний. Врешті-решт, королівська влада для того й існує, щоб служити справедливості.
Дієґо де Сан-Хуан почав:
— Ми застали цього мерзотника…