Читаем Принц Ґаллії полностью

— Брат де Шатоф’єр? Оце так зустріч! — Він під’їхав ближче, спішився і співчутливо спитав: — Ви поранені?

— Ну… власне… — збентежено пробурмотів Ернан. Лише з деяким запізненням він зрозумів, у яку вскочив халепу. Весь цей час, поки навколо кипів бій, поки його друзі билися не на життя, а на смерть, сам він пролежав у безпечному місці, навіть не діставши з піхв меча. — Та ні, дрібниці. Нічого серйозного.

— Будьте певні, нічого серйозного, — поспішив на виручку другові Філіп, який, на щастя, був неподалік. — Просто панові де Шатоф’єру не поталанило. Він упав і трохи забився. — Філіп сплигнув з коня і зміряв оцінюючим поглядом могутню фіґуру прославленого воїна, що за свої подвиги в Палестині заслужив прізвисько Гроза Сарацинів. — Пане фон Кліпенштейн, у мене просто немає слів, щоб виразити вам всю глибину своєї вдячності за допомогу в цю тяжку для нас хвилину. Завдяки вам ми уникли великих втрат, і багато дружин та дітей до кінця своїх днів згадуватимуть у молитвах імена героїв, що спасли від неминучої смерті їхніх чоловіків і батьків.

— Це обов’язок кожного християнина — допомагати ближньому своєму в лиху годину, — скромно відповів тамплієр. — Хвала Всевишньому, ми прибули вчасно. Ці єретики ще гірші за магометан. І як їх тільки земля носить!

— Дивина та й годі, — задумливо промовив Філіп. — Якого дідька їм було треба?

— Кажуть, — озвався Ернан, підводячись на ноги, — що окремі загони єзуїтів з мовчазної згоди своїх командорів займаються розбоєм на великій дорозі.

— Щось таке я чув, — кивнув Філіп. — Проте, як мені відомо, цим промислом вони займаються невеликими ватагами і не афішують своєї приналежності до ордену.

— Що правда, то правда, — погодився Шатоф’єр. — Зазвичай вони перевдягаються й уникають нападати на озброєні загони. А тут казна-що: геть усі зодягнені в єзуїтську форму, та ще й з бойовими штандартами. Якщо не помиляюся, це знамена командорства Сан-Себастьян.

— Гм, справді… Чортівня якась!

Кліпенштейн делікатно прокашлявся.

— Перепрошую, пане мій, — звернувся він до Філіпа. — Як я розумію, ви монсеньйор Аквітанський-молодший.

— А відтепер і ваш боржник, — відповів Філіп. — Якими вітрами, такими щасливими для нас, занесло вас до нашого краю?

Тамплієр усміхнувся:

— Смію сподіватися, що ваш край незабаром стане не чужим і для мене.

— О! — радісно промовив Ернан. — Вас призначили керівником одного з ґасконських командорств? І якого ж?

— Беріть вище, брате. Маґістр Рене де Монтальбан після поранення в Палестині вирішив піти на спочинок до нашого мальтійського монастиря і попросив ґросмейстера звільнити його від обов’язків прецептора Аквітанського…

— Отже, ви призначені його наступником, — зрозумів Філіп. — Дуже мило. Але як ви опинилися саме тут? Мабуть, вже почали огляд командорств?

— Ні, монсеньйоре, лише збирався. Передусім я хотів представитися вам та вашому батькові, як цього вимагає статут нашого ордену, але в Тарасконі я вас вже не застав, тому разом із загоном подався вам навздогін. На щастя, я обрав коротший шлях, ніж ви.

— І представилися нам якнайкращим чином. Гадаю, немає потреби особливо наголошувати, що ні в мене, ні в мого батька не буде ніяких заперечень проти вашої кандидатури як прецептора Аквітанського. Сподіваюся, тепер ви приєднаєтесь до нас? За моїм відомостями, король Наварри запросив вас на святковий турнір як одного з семи призвідників.

— Це так, — кивнув Кліпенштейн. — Проте я змушений відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. До початку турніру ще більше двох тижнів, і за цей час я планую відвідати кілька найближчих командорств.

— Що ж, успіхів вам… Але, гадаю, ви не відмовитеся провести цей вечір та ніч у моєму замку Кастельбелло, що за три години їзди звідси. Ми зупинимося там на день чи два, щоб поховати загиблих і подбати про поранених.

— Так, звичайно, — сказав Кліпенштейн. Раптом обличчя його видовжилося від подиву, і він уп’явся поглядом у ватажка єзуїтів, якого, вже без шолома, вів до них Ґабріель. — Ба! Родріґо де Ортеґаль! Прецептор Наваррський власною персоною. Отакої!

Філіп пильно вдивився в холодні, безмовні риси обличчя єзуїта.

— А хоч і сам Інморте. Хто б він не був, це не завадить нам допитати його.

— А ще краще негайно повісити його на найближчому дереві, як лісового розбійника, — почувся розгніваний голос герцоґа. Він під’їхав до них на коні, зі скривавленим мечем у руці і спрямував на прецептора сповнений ненависті погляд. — Лоррісе! — звернувся він до свого зброєносця. — Неси мотузку. Зараз ми вшануємо мерзотника так, як він на це заслуговує.

Герцоґів слуга, у скривавленій та пошматованій куртці, пошкультигав, тягнучи поранену ліву ногу, виконувати наказ свого пана.

— Стривай, Лоррісе! — владно зупинив його Філіп. — Це мій полонений, батьку.

— А то біда! — спохмурнів герцоґ. — За будь-яким єзуїтом шибениця плаче. А поготів — за прецептором.

Перейти на страницу:

Похожие книги