Приватне доручення

Гроза пройшла стороною. А тут капотів по невеликих озерцях теплий дрібний дощик. Карпенко вийшов з невеликого будинку вокзалу на майже невидиму в темряві дорогу і підняв комір піджака.

Станція Клуш зручно примостилася біля гірської ущелини, через яку паралельно в'юнкій річці пролягла залізниця.

Було біля півночі. Поруч, в темряві провалля, налітаючи на каміння, глухо гурчала річка. Ліворуч, по той бік насипу, біля підніжжя гори, в лісі, тремтіли вогники. Здається, там був якийсь будинок відпочинку. Туди пішло кілька людей, що зійшли з поїзда.

Хтось ішов по дорозі назустріч. Карпенко неголосно покликав:

— Лосько?

Молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим чемоданом так же тихо відізвався:

— Я.

— В чому справа, Стасю? Чому ти зняв мене з поїзда в Клуші?

— В Стопачі їхати нічого. Вже місяць, як Ярема там не живе. Його перевели сюди на місце лісника, що пішов на пенсію.

— Дивно. Що ж, за кордоном не знали про це?

— Напевно, що так. Ярема живе тут, на краю села, під самісіньким лісом.

Вони стояли в тіні паркана якогось службового будинку і розмовляли впівголоса. Дощ зовсім вщух. Лише теплий вітер струшував мокрі крони дерев, і краплини, наче горох, тарабанили по асфальту.

— Ну, що ж, ходімо. Нічого не зробиш, — Карпенко опустив комір і ступив на дорогу.

Вони йшли довгою вулицею села. Карпенко шкутильгав.

— Що з тобою? — показав Лосько на ногу.

— Так зручніше, — неясно відповів Карпенко,

— Тихо. Підходимо. Третя хата скраю, праворуч.

Карпенко швидко оглянувся — вулиця була порожня. Попереду — темний ліс. Наче про щось давне і потаємне, глухо шуміли високі дерева. Супутники підійшли до ослизлого, почорнілого від часу паркана, Лосько набрав камінців і спритно кинув їх через паркан в двері хати. У дворі брязнув ланцюг, гавкнув пес. Карпенко і Лосько припали до мокрих дощок. Нарешті зарипіли петлі, хтось вийшов на ґанок. Цикнувши на пса, глухий голос запитав:

— Яка сатана каміння кидає?

Йому відповів Лосько:

— Товаришу Ярема, це я, Зінченко, з лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк учора порубали.

— Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?

— Ні, попутною машиною.

— Гаразд. — 3 темряви виросла висока постать лісника в форменому кітелі наопаш. — Прошу, товариші, до хати, — не зовсім зрадівши пізнім гостям, буркнув господар.

Хату Яреми можна було б назвати дерев'яним будинком. Поділена на дві кімнати, кухню, комору і сіни, вона скоріше нагадувала квартиру міського типу. Різні, бозна-звідки зібрані меблі. Тут же, на кухні, велика піч, глиняний посуд і в кутку — блискуча гостра коса.

Ще не стара, але рано зів'яла жінка — мабуть дружина Яреми — несміливо привіталася, зібрала з пелени клубки вовняних ниток і нечутно вийшла у сіни. Повернувшись, вона поставила на стіл високий глечик молока, миску з медом і поклала круглу паляницю. Глянула на чоловіка, поправила на голові хустину і вийшла. В гасовій лампі стрибав неспокійний вогник. Лосько налив у кухоль молока, відсьорбнув, заїв ковток пахучим хлібом. Карпенко ж і не доторкнувся до їжі. Він сидів і, зморщившись, розтирав ногу, що таки добре розболілася, Господар — похмурий чолов'яга років п'ятдесяти з обвислими, в жовтих підпалинах вусами — очікуюче мовчав. Покінчивши з молоком, Лосько повернувся до нього:

— Ми від «Сірого». Ти одержав наказ?

Ярема кивнув.

— А чому не повідомили «Сірому», що переїхали з Стопачів сюди? — підозріло дивлячись на Ярему, запитав Карпенко.

Ярема вилаявся:

— Чому, чому! Спробували б ви, пане начальнику, працювати тут на рації. Мене в Стопачах були б накрили, та вчасно приховав. Перебрався сюди, а батареї відсиріли. Запасних не було. Ловить як-небудь ловив, а передавати не міг.

— Брешете! — обірвав Карпенко. — Боялися.

Ярема мовчав.

Нога мучила Карпенка все більше. Він уже навіть не робив спроб стримуватись; кривив губи, хитався, обхопивши руками коліно.

Ярема, намагаючись пом'якшити гнів гостей, особливо Карпенка, в якому він угадав старшого, приніс таз гарячої води і два товстих полотняних рушники.

— Прошу пана начальника дайте глянуть на ногу. Я не лікар, але дещо розуміюся на цих хворобах,

Карпенко перебив його:

— Спершу — справа. Куди нам наказано йти?

Ярема виглянув у вікно і прикрутив гніт у лампі. Потім підійшов до дверей, тихо відчинив, вийшов надвір.

— Все тихо, — сказав він, повертаючись, і важко сів на лавку. — Вам наказано бути в Старому схроні, кілометрів за 14 звідси. Я проведу.

— Не треба, — заперечив Карпенко. — Зінченко, — він кинув в бік свого супутника, — знає тутешні місця. Поясніть лише, як туди йти.

Ярема подумав і згодився;