Приватне доручення

Спустившись сипучою стежкою, Ягвіц опинився на початку вулиці. Він пішов нею і незабаром почув багатоголосий гомін. Це був ринок. На відкритих рундуках — сир, мед, яйця, різана птиця, лаваш. Поміж великими плетеними корзинами, що в них затишно примостилися глечики з мацоні, походжали покупці. Але що це? Двічі в натовпі промайнув зелений картуз військового крою. Ягвіц іде за ним. Він бачить, що біля молодої вірменки, яка вивісила бурдюки з вином, стоїть білобрисий сержант-прикордонник. Вони, посміхаючись, розмовляють. Строкатість базару вже не розважав Ягвіца. «Тут — кордон», пригадує він і виходить на тиху вуличку.

Ще в Ростові він не поголив вуса. І тепер, засмаглий, з темними вусами і бровами, в гладкій поплиновій сорочці з стоячим комірцем і довгим рядом ґудзиків, підперезаний вузьким пояском, в м'якому повстяному ковпакові на голові він був схожий на місцевого жителя. Незнання вірменської мови не бентежить його. Він може бути, врешті-решт, азербайджанцем або грузином, що вдається до російської мови. Документи на цей випадок є.

Ягвіц походив по місту і на його околиці знайшов провулок, що виходив на шосе. В будинкові під 12-тим номером живе потрібна йому людина. Адресу її він взяв ще в Франкфурті. Прізвище і— своє чи чуже — Чельянц. Бракер місцевого шкіряного заводу. Ким він був раніше? Ягвіц пригадує: здається, контрабандистом. Але це не має значення.

Він заходить через маленьку хвірточку в дворик. Біля порога навпочіпки сидить літня жінка ї гострить об камінь довгий ніж, Помітивши пришельця, вона зводиться назустріч і запитливо дивиться на нього.

— Мені потрібен Чельянц, — звертається до неї Ягвіц.

Жінка, мабуть, не розумів російської мови. Але почувши прізвище Чельянц, киває головою і зникав в темних сінях. За деякий час на поріг виходить невисокий худорлявий чоловік в низьких м'яких чоботях на кривих ногах. На смаглявому обличчі ного тонкий хрящуватий ніс і глибоко посаджені чорні очі Погладивши сивуватого вуса, він запитує:

— Вам кого?

— Я з взуттєвої фабрики «Зоря». Мені потрібен товариш Чельянц.

— Ви з приводу рекламації?

— Не тільки. Ви товариш Чельянц?

— Так.

— Погано ви постачаєте нас…

За півгодини вони вже сидять на базальтовій брилі біля гірської річки Ахурян, що лютує на дні глибокої ущелини, Навколо1 купчаться скелі. Їх застиглі вулканічні форми місцями заступають дорогу річці, але вона люто б'є в валуни, наче щойно зіткнулася з перепоною. Тут безлюдно й тихо, якщо не зважати на розлючений клекіт річки.

— Є два шляхи, — задумано говорить Чельянц і кидає вниз чергову пайку камінців. — Треба їхати двадцять п'ять кілометрів по шосе. Машину залишимо в колгоспі імені Мікояна і підемо через ущелину в гори на Ханчарську сідловину. Там неподалік прикордонна комендатура Хансар. Мені там нічого боятись. Я — бракер. Приїхав подивитися на худобу. Там є випас. Я їжджу туди часто. Ви — зі мною. Значить теж не страшно. Переходити там кордон людині, яка піднімалася на п'ятий поверх і то лише на ліфті — можна. Це найдоступніше місце. Страшне інше. Про зручність його знають прикордонники. Розумієте?

— А другий варіант?

— Другий? Там все шкереберть. Сніговий перевал. Височінь майже три кілометри. Альпіністських стежок немає. В цю пору року перевал перекривають обвали. Про незручність цього шляху прикордонники теж знають. Тому їх там зараз майже немає. Лише на «Пристановищі десяти» живе кілька душ. Але цим шляхом можна йти через місяць,

— Ви що ж, думаєте, що я тут місяць буду чекати! — спалахнув Ягвіц.

— Я нічого не думаю. Думати треба вам.

І Ягвіц думав, Він знав свою верблюжачу витривалість і міг на неї покластися, але знав також і те, що для переходу через трикілометровий сніговий гребінь необхідна не лише витривалість, але й досвід альпініста, досвід, що його в нього майже не було.

— Підемо через Хансарську сідловину, — врешті говорить Ягвіц,

— Добре. Підемо через Хансар, — погоджується Чельянц. — Ще раз нагадую, що я через кордон переходити не буду, Я доведу вас лише до п'ятикілометрової стежки, дам вам карту, а далі підете самі. Цей наказ я виконую вже багато років. Я лише провідник, — Чельянц пожбурив пригорщу камінців і, наставивши вухо, прислухається, як вони падають.

Ягвіца це мало влаштовує, але він змушений мовчки погодитись. Він дивиться на смагляве обличчя свого співбесідника і чекає.

— Мені потрібні гроші. Дещо в дорогу купити треба, — врешті говорить Чельянц.

— Яка ж у вас такса?

Чельянц лише знизує плечима і знову набирає в руку камінців.

Ягвіц дістає з портфеля тугу пачку грошей і простягає її провідникові. Той, навіть не порахувавши, кладе гроші за пазуху.

— Робити будемо так, — говорить Чельянц і розгортає на колінах заяложену карту містечка. — О десятій вечора я буду їхати в колгосп. Сам буду їхати. За шкірою. На оцьому розі,— Чельянц кладе на карту маленький камінець, — голосуйте. Тричі погашу праву фару. Це ріг вулиці Налбандяна і Леніна. Розумієте? Голосуєте тут. Документи хороші є? Командировка сюди є?..