«Привид» не може втекти

– Ти не переживай. Все одно у нас нічого путнього не вийшло б. Черев десять років мені було б п’ятдесят, а тобі тільки тридцять чотири. Вікова арифметика – річ невблаганна.

– Що ти кажеш, Костю!

– Знаю, що кажу, – всміхнувся він. – Я ж лікар. Який не є, а лікар…

– Не смій навіть думати про таке! Зараз тобі зроблять операцію, і все буде гаразд…

Але врятувати Савицького не пощастило. Він помер на операційному столі.

Ховали його у вівторок. Було багато людей: лікарі, студенти, працівники міліції, держбезпеки, суду, прокуратури, його знали як доброго спеціаліста, гарного викладача, хорошу людину. Але за труною ішли й ті, хто не стикався з ним по роботі, ніколи не слухав його лекцій, рідко бував у нього вдома – люди різних професій, характерів, уподобань, вони були зв’язані з ним передчасною сивиною і прикріпленими до піджаків планками бойових орденів. Для них він був не лікар, не вчений, не обласний судмедексперт – вони прийшли віддати останню шану хлопцеві, який колись був зв’язковим міського підпілля, партизанським мінером, кулеметником комсомольської роти…

На кладовищі біля могили виголошували промови. Найкраще сказав Ігор Семенович Бадюк:

– Вибач, Костю, що ми іноді думали про тебе не так. Ти посивів у п’ятнадцять років, але в сорок був ще молодий. Через це молодь тягнулася до тебе. Ти розумів її краще за нас, старих буркотунів. Ти стояв між нами і ними, не роз’єднуючи, а зв’язуючи покоління батьків і дітей. У тебе був наш досвід, наша впертість, але ти не хотів ділити з нами наші помилки, вважав за краще помилятися з молодими. У тебе був їхній запал, їхня непримиренність. Та водночас ти лишився вірний нашим принципам, хоч іноді ми й недобачали цього…

Промови, траурна музика, від якої щеміло серце, і весь сумовитий обряд похорону, здавалося, проходили повз Наталину свідомість як щось нереальне, примарне. У голові не вкладалося, що Кості Савицького нема. Та її вже охопило відчуття непоправного – такого, перед яким відступають усі дріб’язки життя, хвилювання, страх, образи.

Коли вийшли з кладовища, Наталі запропонували сісти в машину, але вона відмовилася – пішла пішки. З нею йшли Володя і Ляля Кравчуки, потім їх наздогнав Лежнєв. Згодом Кравчуки відстали, Лежнєв узяв Наталю під руку.

– Вукалович і компанія, використовували його машину не випадково, – неждано мовив він. – Ще в травні Пашка-Трактор запропонував йому за невелику плату орендувати гараж у місті. Запропонував з певним розрахунком і, звісно, не з власної ініціативи. Доти Савицький, як ви, певно, знаєте, тримав машину за містом і Пашчина пропозиція влаштовувала його. Він знав Пашку як механіка, котрий не раз ремонтував його «Волгу», і нічого не підозрював.

– А потім?

– Потім він здогадався, що Пашка їздить на його машині. Та, на жаль, злочини вже було вчинено. Жертвою одного з них став сам Пашка.

– А згодом і господар машини, – сказала Наталя.

– Я попереджав, щоб він не втручався, спеціально Кравчука до нього приставив. А бач, як сталося… – журно зітхнув Лежнєв.

– Я підвела вас, – сказала Наталя. – Шефа ви розшукали без моєї допомоги, стежили за ним, а я… – вона махнула рукою.

– Не треба про це. Оперативна ситуація останнім часом склалася так, що сам дідько заплутався б.

Вони пройшли ще трохи, і Наталя спитала:

– Кравчук розповідав вам про допит, який учинив мені цей Шеф-Вукалович?

– З ваших слів. Із самим Вукаловичем я не розмовляв. Ще встигну. Правда, на його відвертість не дуже розраховую.

– Фототеку знайшли?

– У Вукаловича її не було.

– Ви певні? – усумнилася Наталя.

– Певен. Вукалович, при всьому його інтелектуальному позерстві, навряд чи зміг би обдумати і здійснити такий масштабний злочин. Убивця, садист, провокатор – він за своєю суттю досить примітивний. Крім чорнової роботи, його вистачало хіба що на те, щоб рядитися під Савицького та залякувати таких покидьків, як Чухно і Палій. До того ж він не тутешній, жив напівлегально, а той, хто керував цією справою, довгі роки сидів у Сосновському чи принаймні час од часу приїздив сюди.

– Кого ви підозрюєте?

– «Привида», – стримано мовив Лежнєв.

Наталя не допитувалася, – Лежнєв надто відверто ухилився од відповіді. І вона спитала про своє особисте:

– Вам передали фотографію Фріснера і… – Наталя проковтнула клубок, який застряг у горлі, -… І моєї мами?

– Так, – кивнув Лежнєв, – фотографію і негатив. Коли Кравчук розповів, що воли намагалися шантажувати вас цією фотографією, я, чесно кажучи, отетерів. Для мене це була несподіванка. Хоча при першій зустрічі з вами мені здалося, що ви схожі на Фріснера. Та потім я якось забув про це. А може, просто не міг припустити, що ви…

– Донька Фріснера? – перебила його Наталя.

– Донька Ірини і Оскара.

– Ви його знали?

– Він був моїм товаришем.

Наталя зупинилася, провела рукою по обличчю, потім гірко всміхнулася.

– Я й забула, що він з місцевих. Якщо не помиляюся, навіть учився в одній школі з Бадюком і Куліничем.

– Вони були друзями дитинства. Я зустрівся з ним значно пізніше – в сорок третьому.

Наталя знову зупинилася.