Кулінич прийняв Лежнєва не одразу – хвилин десять довелося чекати у невеличкій, по-сучасному вмебльованій приймальні. Чекаючи, мимоволі згадував минуле. Двадцять п’ять років тому командир розвідки рейдового партизанського загону Сміливий, який не раз виправдував своє прізвище, був разом з тим фанфаронистий хлопець. Коли йому щастило пустити під укіс поїзд чи підірвати німецьку машину, він не поминав нагоди власноручно розписатися на обгорілих кузовах; а коли траплялося вбити есесівця, неодмінно зривав з його картуза емблему – металевий череп і, розколовши його тесаком, прикріплював до тонкого кавказького ремінця, яким підперізувався. Одного разу через його фанфаронство мало не провалилася важлива операція, за що Петро Олійник у присутності Дробота і Лежнєва намилив Сміливому шию. Нагадувати зараз про це полковникові Куліничу було б принаймні нетактовно. До того ж Петрова наука пішла тоді на користь Сміливому. Згодом вони розлучилися, не встигнувши навіть попрощатись і не сказавши один одному свої прізвища. І ось тільки недавно, перед від’їздом у Сосновське, Лежнєв дізнався, що нинішній начальник Сосновського управління державної безпеки Сергій Захарович Кулінич і є той самий Сміливий.
З кабінету Кулінича вийшли троє в цивільному з якимись папками і трубками згорнутих креслень. На одному з кольорових телефонів перламутровим полиском загорівся циферблат.
– Товаришу Лежнєв, полковник просить вас зайти, – сказав черговий.
Великий кабінет, книжкові шафи-панелі, килим на підлозі. За полірованим столом сидів господар. Ось він устав, – таки вшанував приїжджого, – іде назустріч. Його важко впізнати: розплився, полисів. А втім, і ти, либонь, маєш не кращий вигляд, коли порівняти з тим далеким «товаришем Василем». На собі не помічаєш, як підкрадається старість…
– Пробачте, товаришу Лежнєв…
Не впізнав… Рука в нього пухла, тепла, можна сказати, випещена, а колись же кулаком убив німецького вартового…
– Вчора я розмовляв з генералом Олійником, – показуючи Лежнєву на м'яке крісло, вів далі Кулінич. – Він попередив про ваш приїзд і просив допомогти, якщо виникне така потреба.
… Просив допомогти, якщо виникне потреба. Це схоже на Олійника: спершу підсуне по давній дружбі якусь заплутану справу – допоможи, мовляв, старий, зашились, а через місяць так, між іншим, спитає: «Ну що, не клеїться, Васю? Коли від нас що треба, будь ласка, ми прокуратурі ніколи не відмовляли…»
– Свого часу ми цікавилися пожежею на Залісній вулиці, – розповідав тим часом Кулінич. – Але по нашій лінії там нічого не було.
– Так уже й не було, – всміхнувся Лежнєв. – Я б на вашому місці, товаришу полковник, не поспішав із висновками.
Кулінич спершу насупився – тон слідчого в особливо важливих справах не сподобався йому; потім уважно й зацікавлено глянув на Лежнєва: очевидно, лежнєвська усмішка щось йому нагадала.
– Ніяк не збагну натяку, товаришу Лежнєв.
– Олійник розповів вам про суть справи, яка привела мене сюди?
– Генерал сказав, що вона пов'язана з пожежею на Залісній вулиці і що у вас є певні дані, яких ми, на жаль, не маємо. Все інше я сподіваюся почути од вас.
– А ти став дипломатом, Сміливий, – зненацька розізлився Лежнєв. – У свого генерала навчився?
Кулінич оторопів і раптом кинувся до Лежнєва:
– Василь?!. Товаришу Василь!!
Загалом Кулінич був непоганий хлопець, якщо так можна назвати людину, якій уже за п'ятдесят. Вони сіли, почали згадувати минуле.
– Пам'ятаєш бій на переправі біля Чорних каменів? Якби ти не нагодився із своїми «мушкетерами», нам були б непереливки.
– А ліквідацію провокаторів на Великому острові пам’ятаєш? Здорово ви з Дроботом провернули цю справу – без втрат обійшлось.
– Обстановка була складна, – погодився Лежнєв, – поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?
– Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?
– Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.
– Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, – хитрувато примружився Кулінич. – Інша річ – слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.
– Щось ти не дуже тремтиш.
– А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!
– Ох і навчився ж брехати!
– Правду кажу.
– Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?
– То ж була абверівська кличка Савицького – Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.
– Він застрелився тут, у місті, на явочній квартирі. Ні я, ні хто інший при цьому не були.