«Привид» не може втекти

– Вона щось на жертву не схожа, – всміхнувся Трач. – Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…

Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.

– В чому саме? – спитав той.

– У тому, що вона Анісімова…

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце – добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, – коли у дворі залунали голоси:

– Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?

– Мабуть, кота, – сказала Ольга:

– Старий не держить котів, – відказала Ада. – Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?

– Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.

– Обережно, Ольго.

– Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.

Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.

– Хто там? – спитав Петро.

Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.

– Відставити, – процідив крізь зуби Лежнєв.

Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.

– Тут нікого, – крикнула вона вниз. – Може, з того боку?

– Спускайся, – озвалася фрау Ада. – Повертається старий.

Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:

– Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?

– До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.

– Васю, я тебе не впізнаю, – таке кажеш про жінок! – усміхнувся Олійник.

– Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, – відповів Лежнєв.

– Ольга? – аж підвівся Петро. – Чого їй тут треба?

– Я сам хочу це знати.

За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам – треба було побалакати із старим наодинці.

Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.

– Треба йти завидна, – без будь-якого вступу почав він. – Ніч буде темна, небо хмарами обклало.

– Як біля річки? – спитав Лежнєв.

– Я проведу, – ухилився од відповіді Гімпель.

Вони помовчали.

– Хто до вас приїжджав? – спитав Лежнєв.

Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.

– Приймачка, – Гімпель невесело усміхнувся. – Он подарунків навезла, розщедрилася.

Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.

– Дбає про вас, – обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.

– Коли їй це вигідно, вона може й подбати, – знов усміхнувся Гімпель.

– А що їй треба було?

Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.

– Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.

– Чого?

– З німцями водиться, – неохоче відповів Гімпель.

– Так вона ж німкеня.

– Шльондра вона, а не німкеня! – несподівано розізлився старий. – У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть – вихованка.

Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.

– З ким вона сюди приїжджала? – спитав Лежнєв.

– Я застав її саму.

– З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?

– Ольга… – чи то спитав, чи то повторив старий. – Яка вона з себе, не розгледіли?

– Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять – двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, – він хотів сказати «розв’язно», але передумав.

– Точно описуєте, – мовив старий. – Професія відчувається. А як розмовляє?

– Блатні словечка вживає.