Протистояння. Том 1

Вона прокинулася десь над ранок (годинника в Надін не було) — їй було холодно, кінцівки не гнулись, а в голові гриміла думка, що Джо перехитрив її: дочекався, поки вона засне, а тоді підкрався до будинку й перерізав горлянку тому чоловікові. Адже її вже ніхто не обіймав. Надін почувалася відповідальною за хлопчика, як і за всіх інших малят, які не просили, щоб їх народжували в цей світ; та якщо він дійсно це зробив, вона його кине. Крадіжка життя тепер, коли стільки всього втрачено, здавалася їй гріхом, який неможливо пробачити. І Надін не могла й далі жити з Джо — вона почувалася так, ніби її посадили до клітки разом із темпераментним левом. Як і лев, Джо не розмовляв. Або не бажав розмовляти. Лише ревів голосом загубленого хлопчика. Вона потребувала помічника.

Надін сіла й побачила, що нікуди він не подівся. Просто трохи відсторонився вві сні, от і все. Джо скрутився в позу ембріона й лежав, засунувши до рота великий палець і стискаючи свій ніж.

Мало не засинаючи, вона відійшла, справила малу потребу й повернулася під ковдру. Уранці Надін уже не знала, чи дійсно прокидалася, чи то їй лише наснилося.

———

«Якщо мені щось і снилося, то, певне, щось хороше», — подумав Ларрі. Йому геть нічого не пригадувалося. Він знову почувався, як колись, і скидалося на те, що день буде чудовим. Сьогодні він побачить океан. Ларрі скрутив спальник, прив’язав його до багажника, повернувся по наплічник… і закляк.

До сходинок вела бетонна доріжка, і з обох боків росла густа ядучо-зелена трава. Праворуч, ближче до ґанку, трава була прибита. Щойно роса випарується, стеблинки випростаються, та наразі в них виднілися відбитки ніг. Ларрі був міським пацаном, а не дитям лісів (він зачитувався Гантером Томпсоном[276], а не Джеймсом Фенімором Купером), однак тільки сліпий не помітив би, що слідів було дві вервечки — більші й менші. Уночі хтось приходив подивитися на нього. Ларрі стало не по собі. Його бентежила прихованість переслідувачів, а повернення страху сполохало його ще сильніше.

«Якщо не покажуться найближчим часом, спробую скинути цей хвіст», — подумав Ларрі. Сама гадка про те, що йому це під силу, додала впевненості. Він накинув рюкзак і вирушив у дорогу.

Близько обіду він доїхав до Веллса, де його шлях перетинала траса 1. Ларрі підкинув монету — решка. Повернув на схід, лишивши монету в пилюці. На двадцять хвилин пізніше Джо помітив її блиск й витріщився на неї, як на скляну сферу гіпнотизера. Він поклав монету до рота, однак Надін змусила його виплюнути її.

За дві милі Ларрі вперше побачив його — велетенську синю тварину, ліниву й повільну цієї днини. Вона була геть не такою, як Тихий океан чи Атлантика при Лонг-Айленді. Там води здавалися спокійними й сумирними, а тут вони були темнішими, мало не кобальтовими. До суходолу одна за одною котилися хвилі, котилися і з риком вгризалися в кам’яні береги. У повітря зринала густа, як яєчний білок, піна.

Ларрі поставив велосипед і пішов до океану. У його нутрі вирувало незрозуміле збудження. Він тут, він дістався місця, де починається море. Тут закінчується схід країни. Тут обривається земля.

Він ішов болотистим полем. Черевики хлюпали по воді, що стояла в заглибинах та збиралася біля пучків осоки. Чувся насичений, живий запах океану. Коли він наблизився до краю болота, з-під тонкої шкіри землі проступили голі кістки каміння — граніт, багатство Мейну. У блакитне небо зринули бездоганно білі чайки. Вони кричали, виповнюючи повітря своїм кигиканням. Ларрі ніколи не бачив стільки птахів. Йому сяйнуло, що, попри білу красу, чайки — стерв’ятники. Наступна думка була невимовно бридкою, та вона сформувалася, перш ніж він устиг її притлумити: «Певне, останнім часом їдла в них більш ніж достатньо».

Він рушив далі, і тепер його підошви застукотіли висушеним на сонці камінням, чиї тріщини завжди будуть вологими від морських бризок. У тих заглибинах росли морські жолуді, і всюди валялися скалки від черепашок, які скидали донизу чайки, щоб дістатися до ніжного м’яса.

Наступної миті Ларрі вже стояв над обривом. Налетів морський вітер, куйовдячи його густе волосся. Ларрі підставив обличчя під його удари, на повні груди вдихнув різкий та солоний запах синьої тварини. До берега повільно сунули блакитно-зелені хвилі, і що ближче вони підкочувалися, то вище здіймалися їхні скловидні горби. На тих вершинах з’являлися білі баранці — пінилися, зсідалися, наче парне молоко, над дедалі глибшими проваллями. А тоді вони самовбивчо розбивались об каміння — так само, як робили від самого створення світу: водночас нищили і себе, і часточку суходолу. Гавкітливо загуркотіли води, ринувши в напівзатоплений канал, виточений у камені за бозна-скільки віків.

Ларрі повернувся ліворуч, тоді праворуч. Скільки сягало око, те саме коїлося в обох напрямках… хвилі, піна, бризки та невичерпне багатство кольору, від якого перехоплювало подих.

Він стояв на самому краю землі.