Протистояння. Том 1

Він зіграв «Ідучи в центр» Джеффа Малдора та власний «Блюз Саллі Фресно», зіграв «Лихо Спрінгхілльської шахти» та «Мамо, усе гаразд» Артура Крадапа. Далі перейшов на примітивний рок-н-рол, і залунали «Блюз дійної корови», «Джим Денді», «Рок двадцятого поверху» (він гнав буґі-вуґі приспіву, як міг, та його втомлені й занімілі пальці вже ледве встигали за тим ритмом). На довершення він заспівав одну зі своїх улюблених пісень — «Нескінченний сон», який першим записав Джоді Рейнольдз[284].

— Усе, більше не можу, — сказав він Джо, який простояв увесь концерт без жодного руху. — Пальці.

Він показав хлопцеві свої руки, щоб той побачив глибокі вм’ятини на пальцях і надламані нігті.

Джо простяг руки.

Ларрі подивився на нього кілька секунд, тоді подумки знизав плечима й передав хлопцеві гітару грифом уперед.

— Але без практики нічого не вийде, — сказав він.

Та наступної миті він почув найдивовижнішу річ у своєму житті. Хлопець майже бездоганно скресав «Джима Денді». Слова він радше пугукав, аніж співав, — здавалося, ніби його язик приклеєний до піднебіння. Водночас було очевидно, що Джо ніколи не брав гітари в руки: він слабувато вдаряв по струнах, і вони не звучали як слід, а зміни акордів були незграбними й змазаними. Гітара в його руках звучала глухо й примарно — наче набита ватою. Та якщо знехтувати цим, можна сказати, що Джо чудово скопіював манеру гри Ларрі Андервуда.

Скінчивши, Джо з цікавістю глянув на свої пальці, ніби хотів зрозуміти, чому йому вдаються мелодії, однак не самі звуки.

Немов звідкись іздалеку Ларрі почув власний голос:

— Просто треба сильніше бити по струнах, ось і все. Потрібно напрацювати мозолі на кінчиках пальців. Ну, щоб пучки загрубіли. А ще лівицю розробити.

Джо пильно дивився на нього, і Ларрі не знав, зрозумів той його чи ні.

— Ти знала, що він таке вміє? — звернувся Ларрі до Надін.

— Ні, я так само здивована. Він наче якийсь вундеркінд, правда?

Ларрі кивнув. Хлопчик іще раз пробренькав «Мамо, усе гаразд», і знову йому вдалося передати майже всі нюанси. Однак інколи його пальці блокували вібрацію струн та псували чистоту звуку.

— Дай покажу, — сказав Ларрі й простягнув руки до гітари.

Джо відразу ж недовірливо примружився. Ларрі подумав, що він, певне, згадує, як його ніж полетів у море. Хлопчик стиснув гриф гітари й позадкував.

— Гаразд, — мовив Ларрі. — Вона твоя. Як захочеш, щоб я щось показав, не соромся.

Хлопець пугукнув та побіг берегом, піднявши гітару високо над головою, наче жертву, яку хотів принести давнім богам.

— Він її на друзки роздубасить, — сказав Ларрі.

— Ні, — озвалася Надін. — Не думаю.

———

Ларрі прокинувся серед ночі й припіднявся на лікті. Надін виднілася за кілька метрів невиразним жіночим силуетом під трьома ковдрами. Навпроти біля згаслого вогнища лежав Джо. Він також накрився кількома покривалами, однак з-під них стирчала його голова. У роті він тримав великий палець. Півзігнутими ногами Джо стискав «Ґібсон». Вільну руку він перекинув через гриф гітари. Ларрі зачаровано дивився на нього. Він забрав у хлопця ніж і викинув його, натомість той узяв собі гітару. Добре. Нехай. Ларрі подумав, що гітарою нікого не заріжеш, хоча за бажання можна поштрикати когось грифом. Він улігся назад і заснув.

———

Коли він прокинувся наступного ранку, Джо вже сидів на камені, спустивши босі ноги до прибою, та грав на гітарі «Блюз Саллі Фресно». Гра звучала вже краще. За двадцять хвилин прокинулася Надін. Вона усміхнулася до нього яскравою усмішкою. Ларрі подумав, яка ж вона гарна, і в голові зринув рядок з однієї пісні Чака Беррі: «Надін, люба, це ти?»[285]

— Подивімося, що в нас на сніданок, — промовив він.

Ларрі розклав вогнище, і вони підсіли до вогню, щоб вигнати з кісток нічний холод. Надін скип’ятила вівсянку із сухим молоком, і вони запили її міцним чаєм, завареним у бляшанці, як справжні бомжі. Джо снідав, тримаючи «Ґібсон» на колінах. Двічі Ларрі ловив себе на тому, що усміхається з цього видива, і подумав, що неможливо ненавидіти того, хто любить гітару.

———

Вони поїхали на схід, рухаючись трасою 1. Джо їхав розділовою смугою та інколи виривався й на милю вперед. Якось вони наздогнали його, а він ішов узбіччям, вів велосипед і в чудернацький спосіб ласував ожиною — підкидав ягоду, ловив її ротом і ніколи не промахувався. За годину по тому вони побачили Джо на пам’ятнику Війни за незалежність — він сидів зверху та грав на гітарі «Джима Денді».

За кілька хвилин до одинадцятої вони під’їхали до чудернацького блокпоста, якраз на межі містечка під назвою Оґанквіт. Від узбіччя до узбіччя дорогу їм перегородили три яскраво-помаранчеві сміттєвози. У кузові однієї вантажівки лежало покльоване воронням тіло, що колись було чоловіком. Останні десять днів стояла страшна спека, і вона зробила свою справу — там, де труп не вкривав одяг, було видно живе місиво з білих личинок.

Надін відвернулася.

— Де Джо? — спитала вона.

— Не знаю. Десь попереду.

— Сподіваюся, він цього не бачив. Чи бачив, як гадаєш?

— Можливо, — сказав Ларрі.