Протистояння. Том 1

Листи щастя не спрацьовують. Це відомий факт. Мільйон, який тобі обіцяють, коли надіслати єдиний долар на перше за списком ім’я, а своє дописати внизу та відправити листа п’ятьом друзям, так ніколи й не надходить. А цей лист, лист Капітана Трипса, спрацював дуже добре. Піраміда й справді вибудовувалася, та не знизу догори, а згори вниз, починаючи з померлого охоронця на ім’я Чарльз Кемпіон. Частини пазла лягали на свої місця. Ось тільки замість листоноші з пачками листів, у кожному з яких було по долару, з’явився Капітан Трипс із мерцями в спальнях, канавах, закритих шахтах, кар’єрах… з тілами, які скидатимуть в океани як на західному, так і на східному узбережжі, скидатимуть навіть у ями, вириті під фундаменти будинків. І врешті тіла гнитимуть там, де їх полишили.

Сара Бредфорд і Анджела Дюпре разом пройшли до паркінгу, заразивши чотирьох або п’ятьох людей, які стрілися їм дорогою, а тоді поцілувалися в щоки та роз’їхались. Удома Сара інфікувала чоловіка, п’ятьох його друзів-картярів та їхню неповнолітню дочку Саманту. Батьки ні про що не здогадувалися, та Саманта страшенно боялася, що підхопила від свого хлопця гонорею. Насправді так воно й було. Але, правду кажучи, хвилюватися їй не було про що, бо порівняно з тим, що передала їй мати, навіть найгірша гонорея здавалася дріб’язком на кшталт екземи брів.

Наступного дня Саманта сходить до басейну поллістонської ХАМЖ[53] та інфікує всіх присутніх.

І так далі.

Розділ 9

Вони наздогнали його невдовзі після смеркання — він саме йшов узбіччям траси 27, яка ще милю тому звалася Головною вулицею. Десь за милю чи дві він збирався завернути на трасу 63, що вела на захід, до застави, де почалася б його довга подорож на північ. Певне, його чуття дещо притупили двійко бокалів пива, та він знав: щось не те. Саме почав пригадувати кремезних гопників, які сиділи в дальньому кутку бару (четверо або п’ятеро), коли вони повискакували з темряви та кинулися на нього.

Нік відбивався як міг: поклав одного селюка, другому розтовк носа — судячи зі звуку, навіть зламав. На одну-дві секунди йому здалося, що він може їх подужати. Він бився мовчки, і це їх трохи збентежило. Вони були дещо розслабленими, адже, мабуть, таким чином поклали не одного подорожнього і, напевне, не очікували, що цей сухорлявий хлопчина з рюкзаком дасть їм гідну відсіч.

А тоді один із них поцілив Нікові в нижню губу, розквасивши її чимсь схожим на університетський перстень; до рота йому ринув смак теплої крові. Захитавшись, Нік позадкував, і хтось скрутив йому руки. Він пручався, як навіжений, і спромігся вивільнити одну руку, коли на обличчя, немов місяць-утікач, опустився кулак нападника. Перш ніж той кулак стулив йому праве око, Нік знову побачив той перстень — метал тьмяно виблискував у сяйві зірок. Зірки затанцювали й перед очима, і Нік відчув, як свідомість почала розпорошуватись і відчалювати в незнане.

Перелякавшись, він почав борсатися з іще більшою люттю. Перед ним вигулькнув той мужик із перснем, і, аби його знову не порізало, Нік копнув того ногою в живіт. З Персня вибило дух, і він зігнувся навпіл, вичавлюючи із себе гавкіт, схожий на те, як відсапується тер’єр із ларингітом.

Його оточили. Ті бугаї, що називали себе «мєсними», амбали в кремезних робітничих черевиках і сірих сорочках із підкоченими рукавами, під якими випирали помережані ластовинням біцепси, здавалися Нікові лише тінями. Сплутане масне волосся спадало на їхні лоби. В останніх залишках денного світла все це почало здаватися гидким сном. У відкрите око затекла кров. Рюкзак зірвали з плечей. На Ніка посипався град ударів, і він перетворився на маріонетку, що підстрибувала на старих потертих нитках. Свідомість не полишала його остаточно. Єдиними звуками було те, як вони гамселили його з важким хеканням, та плинне щебетання дрімлюги в глибині сосняку, що ріс неподалік.

Перстень зіп’явся на хисткі ноги.

— Держіть його, — мовив він. — Держіть його за волоси.

Його підхопили за руки. Ще хтось учепився в його пружне чорне волосся.

— Чо він не кричить? — почувся знервований голос. — Чо він не кричить, Рею?

— Я ж говорив тобі не казать наші імена, — прогарчав Перстень. — Міні похуй, чо він не кричить. Я його оддєлаю. Засранець мене довбонув. Клятий мухльовщик, от він хто.

Він замахнувся кулаком. Нік відсмикнув голову вбік, і перстень лише подряпав його щоку.

— Я ж сказав держать! — гаркнув Рей. — Ви тьолки, чи шо?

Кулак знову полетів униз, і Ніків ніс перетворився на розчавлений, заюшений помідор. Дихання стало здавленим сопінням. Свідомість звузилася до гострого, завтовшки з олівець променю. Щелепа відвисла, і він ковтнув нічного повітря. Знову заспівала солодку пісню самотня дрімлюга. Нік не чув її ні цього разу, ні попереднього.

— Держать, — сказав Рей. — Держать, я сказав.

Кулак шугонув униз. Зуби проорав університетський перстень, трощачи на своєму шляху емаль. Нік не міг закричати про цей шалений біль. У нього підкосилися ноги, і він обвиснув у руках нападників, наче мішок зі здобиччю.

— Рей, хвате! Ти шо, хочеш його вбити?