Протистояння. Том 1

Дівчину звали Марія, і працювала вона… ким? Займалася оральною гігієною, так? Ларрі був не великим знавцем гігієни, та з оральною частиною вона впоралася чудово. Він пригадував, що його прутня заковтнули, як курячу гомілку від «Пердю». Крозбі, Стіллз та Неш линули з дешевого стереопрогравача у вітальні — вони співали про те, скільки води спливло, скільки часу минуло марно[56]. Якщо йому не зраджує пам’ять, Марія часу точно не марнувала. Вона була дещо приголомшена, коли він виявився тим самим Ларрі Андервудом. Якоїсь миті вони полишили тусовку й пішли вештатися вулицями в пошуках відчиненого музичного магазину, щоб купити примірник «Сонця».

Він тихо застогнав і спробував прослідкувати події вчорашнього вечора від безневинного початку до орального завершення.

Ларрі згадав, що «Янкіз» на виїзді. Коли він прокинувся, мати вже пішла на роботу, лишивши на кухонному столі розклад команди й записку: «Ларрі, як бачиш, «Янкіз» не повернуться раніше, ніж 1 липня. 4 липня в них дві гри поспіль. Якщо на цей день у тебе немає планів, чому б тобі не зводити маму на стадіон? Пригощу тебе пивом із хот-доґами. У холодильнику яйця із сосисками, або візьми з хлібниці здобних булочок, дивись сам. Бувай, малий». Знизу Еліс Андервуд лишила свій фірмовий постскриптум: «Більшість розбишак, з якими ти знався, роз’їхались, і слава Богу, та, здається, Бадді Маркс працює в типографії на Стрікер-авеню».

Він скривився від самої думки про ту записку. Без «любий» перед його іменем. Без «люблю тебе» наприкінці. Вона не вірила в пустопорожні слова. Вміст холодильника — ось що мало вагу. Поки він відсиплявся після переїзду через усю Америку, вона сходила до магазину й закупилася всім-всім, що йому подобалося. Її пам’ять була настільки бездоганною, що йому стало лячно. Консервована шинка «Дейзі». Два фунти справжнього масла — як вона могла дозволити собі таке за мізерних заробітків? Дві упаковки кока-коли, по шість бляшанок у кожній. Сосиски «Делі». Сирий ростбіф, що вже маринувався в секретному соусі Еліс, рецепт якого вона відмовлялася відкривати навіть власному синові. У морозилці стояв галон морозива «Персикове диво» від «Баскін-Роббінз». А ще чизкейк «Сара Лі». Той, що прикрашений полуницями.

Він одразу ж пішов до ванної, та не стільки щоб відлити, скільки щоб зазирнути до шафки над умивальником. У склянці була новісінька зубна щітка «Пепсодент» — там само, де в дитинстві стояли всі його зубні щітки. На поличках шафки лежала упаковка одноразових бритв, балончик піни для гоління «Барбазол» і навіть пляшечка одеколону «Олд Спайс». Вишуканим його не назвеш, сказала б вона (Ларрі й справді чув її голос), та досить пахучий як на свої гроші.

Він стояв і бездумно дивився на ці речі, а тоді взяв до рук непочатий тюбик зубної пасти. Без «любий», без «люблю тебе, мама». Лише нова щітка, нова паста, новий одеколон. «Іноді справжня любов і мовчазна, і сліпа», — думав Ларрі. Він заходився чистити зуби, розмірковуючи над цією думкою — може, у ній причаїлася пісня.

До кімнати зайшла пані гігієністка. На ній була лише рожева нейлонова спідниця-нічнушка.

— Привіт, Ларрі, — сказала вона.

Дівчина була невисокою, привабливою (чимось нагадувала Сандру Ді[57]), а її молоді груди хвацько цілили в нього. Правду кажу, лейтенанте: у неї було дві гармати 38-го калібру та справжній пістоль. Ха-ха, дуже смішно. Він проїхав триста миль для того, щоб його вночі погризла Сандра Ді.

— Привіт, — сказав Ларрі й підвівся.

Він був голим, та його одяг валявся одразу біля ліжка. Ларрі почав одягатися.

— Як хочеш, у мене є халат, можеш одягти. На сніданок у нас копчені оселедці з беконом.

Оселедці з беконом? Його шлунок скрутився й зіщулився.

— Ні, солоденька, маю бігти. Треба де з ким побачитися.

— Гей! Ти не можеш просто так узяти й накивати п’ятами…

— Я серйозно, важлива справа.

— Ну, я тоже важлива!

Вона почала розходитися. Від її писку в Ларрі розболілася голова. Знічев’я він подумав про те, як Фред Флінстоун на всеньке мультяшне горло верещав: «ВІ-І-ІЛМА-А-А!»

— Крихітко, чую Бронкс у твоїй мові.

— І що б це значило?

Вона вперла руки в боки; з одного кулака, наче сталева квітка, стирчала жирна лопатка. Її груди принадно гойднулися, та Ларрі не повівся. Він став у штани, натягнув їх, застібнувся.

— Так, я з Бронксу, і шо? Чорнішою не стала. Щось маєш проти Бронксу? Ти шо, типу расист?

— Нічого не маю, і ні, я так не думаю, — сказав він і босоніж підійшов до неї. — Слухай, цей «дехто» — моя мати. Я приїхав до міста лише два дні тому, а минулого вечора їй навіть не зателефонував… Чи я помиляюся? — додав він із надією.

— Нікому ти не дзвонив, — похмуро відказала вона. — Твоя мати, аякже.

Він повернувся до ліжка, встромив ноги в лофери[58].

— Так. Справді. Вона працює в «Кемікал Банку». Завгоспом. Ну, гадаю, зараз вона вже не завгосп, а просто слідкує за порядком на одному з поверхів.

— Щось мені вже й не віриться, що ти той самий Ларрі Андервуд.

— Вір у що хочеш. Мушу бігти.

— Ах ти наволоч! — гаркнула вона. — І що мені тепер робити з усім, що я наготувала?