Процес

К. міг піти просто до своєї кімнати, але йому хотілось поговорити з фрау Ґрубах, і він одразу тихенько постукав у її двері. Господиня сиділа за столом і плела панчоху, на столі видніла ще ціла купка старих панчіх. К. недбало вибачився за свій пізній прихід, але фрау Ґрубах була дуже приязна і навіть чути не хотіла жодних вибачень: адже з ним вона завжди балакає залюбки, хіба він не знає, хто саме її найкращий і найулюбленіший квартирант? К. розглянувся, але в кімнаті все було точнісінько так, як і давніше, посуд із сніданком, що вранці стояв на столику біля вікна, уже прибрали. Жіночі руки, думалось К., завжди непомітно наводять лад, він, напевне, потрощив би той посуд на місці, але навряд чи зміг би кудись його винести. К. з удячністю подивився на фрау Ґрубах.

— Чого ви працюєте так пізно? — запитав він. Тепер вони вже обоє сиділи за столом і К. від часу до часу обмацував рукою панчохи.

— Бо багато роботи, — відповіла господиня. — Вдень треба дбати про пожильців, а на мої власні справи залишається тільки вечір.

— Певне, сьогодні я завдав вам ще й чимало додаткового клопоту?

— А це ж чого? — трохи жвавіше запитала фрау Ґрубах, опустивши роботу на коліна.

— Я кажу про тих чоловіків, що приходили сюди ­вранці.

— А, ось воно що, — проказала, знову заспокоївшись, господиня. — Та ні, який же від них клопіт.

К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, ніби вона дивується, що він запитує про таке, ніби вона не схвалює цих згадок про вранішні події. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тільки з цією старою жінкою.

— А все ж вам довелося попрацювати, — вимовив він урешті, — але такого більше ніколи не трапиться.

— Ні, такого вже не трапиться, — мов підтверджуючи, повторила господиня і майже сумовито всміхнулася К.

— Ви справді такої думки? — запитав К.

— Атож, — відповіла вона тихо, — але передусім вам не слід так перейматися. На світі ще й не таке буває! Пане К., якщо ви вшанували мене такою довірою, я признаюся вам, що я трохи підслухала під дверима, та й вартові розповіли мені дещо. Тут ідеться про ваше щастя, і я справді дуже за вас переживаю, більше, ніж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, ніби йдеться про щось погане. Ні. Ви, правда, заарештовані, але не так, як заарештовують якого-небудь злодія. Якби вас заарештували як злодія, було б дуже погано, але цей арешт... Мені здається, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурниці, але тут ніби й справді щось мудроване, чого я навіть не розумію, чого, напевне, й ніхто не розуміє.

— Фрау Ґрубах, ваші слова — аж ніяк не дурниці, бо принаймні і я почасти поділяю вашу думку, але я суджу про все куди категоричніше, ніж ви, і вважаю, що тут не якісь мудрування, а взагалі ніщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немає Анни, а одразу встав і пішов до вас, не зважаючи ні на кого, хто заступив би мені дорогу, якби я сьогодні вран­ці зробив виняток і поснідав на кухні, якби ви повино­сили одяг з моєї кімнати, — одне слово, якби я поводився розважливіше, то нічого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина ніколи не готова до несподіванок. Скажімо, в банку я підготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моєму столі стоять міський і внутрішній телефони, там весь час сновигають люди, як клієнти, так і наші працівники, а насамперед — робота в банку вимагає ненастанної уважності, і через те моя пильність не знає відпочинку, там для мене було б справжньою втіхою зіткнутися з такою несподіваною оказією. Гаразд, уже минулося, і я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто мені хотілося почути вашу думку, думку розважливої жінки, і я дуже втішений, що ми дійшли з вами згоди. Тепер ви повинні подати мені руку, таку згоду треба скріпити ручканням.

А чи вона подасть мені руку? Інспектор не подав мені руки, думав К. і вже по-іншому, допитливо приглядавсь до господині. Та підвелася, бо й К. на той час уже підвівся, і трохи збентежилась, оскільки не все зрозуміла з того, що наговорив їй пожилець. Через оцю збентеженість вона сказала зовсім не те, що намірялась, а до того ж і геть недоречне:

— І все ж не переймайтеся так, пане К., — благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.

— А я не бачу, чим тут можна перейматися, — промовив К., раптом відчувши втому і зрозумівши марність своїх спроб дійти порозуміння з цією жінкою.

Біля дверей К. іще запитав:

— А панна Бюрстнер уже вдома?

— Ні, — відказала фрау Ґрубах і засміялася, додавши до куцої відповіді запізніле змовницьке підморгування. — Вона в театрі. Вона вам потрібна? Може, їй щось переказати?

— Та я хотів тільки словом перекинутись із нею.

— На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрі, то приходить звичайно пізно.