Ресторан на краю Всесвіту

— Авжеж, — сказав він, — поглянь-но, тут на нейтринному обтічнику емблема у вигляді інфрачервоної ящірки. Фабричний знак Лазлару. Його власник зовсім міри не знає.

— Якось повз мене пролетіла одна така штукенція поблизу Аксель Небули, — сказав Форд, — я саме піднімався на орбіту, а вона прошмигнула повз мене і, уяви, її двигуна зовсім не було чути. Просто неймовірно.

Зафод присвиснув зі знанням справи.

— А через десять секунд, — сказав Форд, — ця штуковина врізалася прямісінько у третій супутник Джаглан Бети.

— Та невже?

— Втім, на вигляд це чудовий корабель. Ззовні нагадує рибу, рухається, як риба, але керувати нею, то краще вже коровою. Форд повернувся у протилежний бік.

— Агов, ану поглянь-но сюди, — гукнув він, — з того боку велика фреска у вигляді вибуху зірки. Це фабричний знак «Небезпечної зони». Цей корабель напевно належить Хотблекові. Ото щасливчик. Вони виконують цю жахливу пісню. Ти ж пам’ятаєш. Вона ще закінчується тим, що космічний корабель падає на Сонце. Вони вважали, що це неабияке видовище. Хоча й дороге, якщо зважати на те, скільки витрачалося на одноразові зорельоти.

Але увага Зафода була прикута до чогось іншого. Він втупився у корабель, який стояв біля лімузина Хотблека Дезіато. У нього відвисла щелепа.

— Це, — сказав він, — це… справді дуже шкідливо для очей…

Форд теж поглянув на нього. І теж застиг як укопаний.

Зореліт був збудований за класичними і простими канонами, нагадував собою сплющеного лосося двадцять ярдів завдовжки. Акуратний і гладенький.

У нього була тільки одна особливість.

— Він такий… чорний! — сказав Форд Префект. — Навіть важко розгледіти його форму… він наче поглинає світло!

Зафод не обзивався. Він не зводив від корабля закоханих очей.

Його чорнота була такою насиченою, що важко було сказати з певністю, на якій відстані від нього ви стоїте.

— Очам нема за що зачепитися… — сказав здивований Форд.

Його переповнювали емоції. Він вкусив себе за губу.

Зафод, наче заворожений, поволі наблизився до корабля. О, як він бажав стати його власником. Він простягнув руку, щоб погладити поверхню. Рука повисла в повітрі. Він знову простягнув руку, щоб погладити поверхню.

Рука знову зупинилася.

— Підійди і торкнися його поверхні, - притишеним голосом сказав він.

Форд простягнув руку. Його рука зупинилася.

— Це… це неможливо… — пробурмотів він.

— Бачиш? — сказав Зафод. — Вона повністю позбавлена тертя. Це ж усім кораблям корабель…

Він повернувся і серйозно подивився на Форда. Принаймні одна з його голів — інша не зводила нажаханих очей від корабля.

— Маєш ідеї, Форде? — запитав він:

— Ти маєш на увазі… е… — Форд зиркнув через плече, — ти хочеш накивати п’ятами на ньому? Гадаєш, варто?

— Ні.

— Я теж гадаю, що ні.

— Але все одно це зробимо, правда?

— Хіба ми можемо інакше?

Вони ще трохи милувалися кораблем, поки Зафод несподівано взяв себе в руки.

— Незабаром пора рушати, — сказав він. — Ось-ось Всесвітові настане кінець і усі космічні вовки поспішатимуть сюди до своїх лялечок.

— Зафоде, — сказав Форд.

— Чого тобі?

— Як ми це зробимо?

— Дуже просто, — відповів Зафод. Він повернувся і гукнув: — Марвіне!

Поволі, втомлено, під супровід поскрипування і клацання у суглобах, які він навчився імітувати, Марвін повернувся на оклик Зафода.

— Ходи сюди, — наказав Зафод. — У нас є для тебе робота.

Марвін пошкутильгав до них.

— Мені вона не сподобається, — сказав він.

— Сподобається, ще й як сподобається, — підбадьорив його Зафод. — Перед тобою відкривається нове житія.

— О, ради Бога, не треба мені ще одного життя, — застогнав Марвін.

— Краще помовч і послухай! — зашипів на нього Зафод. — Цього разу буде весело, не обійдеться без пригод і карколомних витівок.

— Як це жахливо, — сказав Марвін.

— Марвіне! Я хочу від тебе тільки…

— Мені здається, ви хочете, щоб я відчинив для вас цей зореліт?

— Що? Гм… так. Авжеж, ти маєш рацію, — неуважно відповів Зафод.

Щонайменше троє його очей не відривалися від входу до корабля. Часу залишилося обмаль.

— То так і треба було сказати, а не намагатися викликати у мене ентузіазм, — сказав Марвін, — у мене його ніколи немає.

Він підійшов до зорельота, торкнувся його, і люк відчинився навстіж.

Форд і Зафод зазирнули досередини.

— Не треба дякувати, — сказав Марвін. — О, та ви й не збиралися. — І пошкутильгав собі геть.

Підійшли і Артур з Тріліан.

— Що тут відбувається? — запитав Артур.

— Погляньте сюди, — сказав Форд, — бачите, як там всередині?

— Дивно і ще раз дивно, — пошепки промовив Зафод.

— Він чорний, — сказав Форд, — і усе в ньому абсолютно чорне…

А у ресторані уже наближався момент, після якого вже більше не буде ніяких моментів.

Усі погляди прикипіли до купола. За винятком одного тільки тілоохоронця Хотблека Дезіато, який не зводив очей від підопічного, та самого Хотблека Дезіато, якому тілоохоронець з поваги прикрив очі.