Ресторан на краю Всесвіту

— О, а я вже думав, що ти ніколи не здогадаєшся ввімкнути світло, — озвався якийсь незнайомий голос. — Ні, не треба надто яскравого, мої очі уже не ті, якими були колись.

Чотири постаті у кріслах скинулися від несподіванки і одночасно випросталися. Поволі вони повернули голови, хоча то був скоріше інстинктивний порух, бо на їхніх обличчях було написано, що оглядаються вони дуже неохоче.

— Ну ж бо хто потурбував мене в цю пору? — промовила невисока згорблена та худюща постать з-поміж пагонів папороті у протилежному кутку.

Його дві маленькі голови, вкриті поріділим волоссям, здавалися такими древніми, що складалося враження, що у них ще зберігаються неясні згадки з часу народження самих галактик. Одну з голів зморило сном, а друга пильно придивлялася до четвірки. Якщо і справді ці очі вже не були такими, як колись, то за життя вони могли розрізати поглядом найтвердіші алмази — і не інакше.

Якусь хвилю Зафод не міг видобути з себе ані слова. Потім він особливим чином двічі кивнув головами, що на Бетельгейзе вважається жестом поваги до старших у сім’ї.

— А… е… привіт, дідусю… — несміливо привітався він.

Невисока стареча постать наблизилася до них. Новоприбулий вивчав їх у тьмяному освітленні. Він простягнув руку і вказав кістлявим пальцем на свого праправнука.

— Ага, — вигукнув він, — Зафод Бібльброкс.

Останній пагін на нашому славетному і достойному фамільному дереві. Зафод Бібльброкс Ніякий.

— Перший.

— Ніякий, — відрізав старий.

Зафодові цей голос був украй неприємний. Чуючи його, йому завжди здавалося, що то шкребуть кігтями по дошці або скоріше по його душі.

Він зайорзав у кріслі.

— Ну, знаєш, — промимрив він, — е… послухай, мені справді дуже шкода, що так сталося з квітами. Я збирався надіслати їх вчасно, але ж ти знаєш, що у крамниці якраз закінчилися вінки і…

— Ти забув! — відрубав Зафод Бібльброкс Четвертий.

— Ну, добре…

— Бачите, він надто зайнятий. Ніколи подбати про інших. Живі завжди поводяться однаково.

— Залишилося дві хвилини, Зафоде, — перелякано прошепотів Форд.

Зафод нервово здригнувся.

— Правда твоя, але я справді збирався замовити квіти, — сказав він. — А ще я обов’язково напишу листа прабабусі, як тільки ми виберемося з цього…

— Так, так, твоя прабабуся, — сама до себе замислено промовила кістлява постать.

— Еге ж, — підхопив Зафод, — гм, як там вона? Знаєш, що? Я напишу їй якось листа. Однак спершу нам треба…

— Ми з твоєю покійною прабабусею маємося добре, — проскрипів Зафод Бібльброкс Четвертий.

— Ах. О!

— Але ми до краю розчаровані тобою, молодий Зафоде…

— Та годі вже, що ж… — Зафод відчув, як його залишають сили і він більше не може провадити цю розмову, а гарячий подих Форда у нього над вухом нагадав про швидкоплинні секунди, яких залишалося все менше і менше. Шум і двигтіння страшенно посилилися. Навіть у напівтемряві він побачив, як побіліли і непорушно застигли обличчя Тріліан і Артура.

— Послухайте-но, дідусю.

— Ми слідкуємо за тим, що з тобою коїться, і втрачаємо всіляку надію…

— Усе це так, але саме зараз, як ти бачиш…

— Краще було б сказати, ми все більше зневажаємо тебе.

— Чи не міг би ти вислухати мене, бо…

— Мене найбільше цікавить, чи розумієш ти, що ти робиш зі своїм життям?

— Зараз мене атакує вогонська флотилія! — вигукнув Зафод.

То було перебільшенням, але наразі залишалася тільки одна можливість змінити тему розмови.

— Це мене аж ніяк не дивує, - стенула плечима скарлючена стареча постать.

— Але біда в тім, що це відбувається саме зараз, ти ж бачиш, — палко наполягав Зафод., Предок-привид кивнув, узяв до рук чашку, яку приніс Артур Дент, і став роздивлятися її.

— Е… дідусю…

— Чи відомо тобі, - перебив його привид, наче пришпиливши Зафода своїм суворим поглядом, — що зараз помічається невеличке відхилення орбіти Бетельгейзе V?

Зафод про це нічого не знав та й ніколи було зосереджуватися на цій інформації: навколо це гримотіння, ось-ось настане кінець усьому і таке інше.

— Ні, не знаю… але ж послухай, — він зробив ще одну спробу.

— Так знай, що це я перевертаюся у своїй домовині! — гаркнув предок.

Він гримнув чашкою по столу і навів майже прозорий кістлявий палець на Зафода.

- І у цьому винуватий ти! — проскрипів він.

— Одна хвилина і тридцять секунд, — пробурмотів Форд, вхопившись руками за голову.

— Ей, послухай-но, дідусю, чи не зміг би ти дійсно допомогти, бо…

— Допомогти? — вигукнув старий здивовано, наче його попрохали покуштувати пацюка.

— Еге ж, допомогти, і краще зараз, бо інакше…

— Допомогти! — повторив старий, наче йогр попрохали покуштувати пацюка, запеченого у тісті з картоплею у фритюрі по-французьки. У нього очі на лоба полізли. — Ти волочишся Галактикою зі своїми… — предок зневажливо махнув рукою, — ганьбишся з цими так званими друзями, тобі ніколи покласти на мою могилу квіти, хоча й пластикові цілком підійшли б, особливо від тебе. Так ні ж. Він надто зайнятий. Надто сучасний. Він великий скептик. Доти, доки несподівано не опиняється у халепі і ні з того ні з сього згадує про астральний світ!

Він похитав головою. Обережно, щоб не потурбувати сну другої голови, яка вже почала ворушитися.