Ресторан на краю Всесвіту

— Віднині і надалі, щоб ви не робили, ніщо не буде варте ані ламаного шеляга. Випалюйте ліси, чи що, але це не матиме ані найменшого значення. Ваша майбутня історія уже відбулася. У вашому розпорядженні два мільйони років, і не більше. Після закінчення цього терміну ваше поріддя загине, зникне, і слава Богу. Запам’ятайте: два мільйони років!

З юрби почулися роздратовані вигуки. Такі багатії, якими вони несподівано поробилися, не зобов’язані вислуховувати всілякі нісенітниці. Щоправда, можна впхати йому на чай один чи два листки, і нехай забирається звідсіля.

Але хвилюватися їм не довелося. Форд уже протискався до краю галявини і затримався тільки для того, щоб співчутливо похитати головою, коли побачив, що Номер Другий вже веде прицільний вогонь по найближчих деревах зі своєї зброї.

Він ще раз повернувся.

— Два мільйони років! — крикнув він на прощання і засміявся.

— Добре, — сказав капітан, погідно усміхаючись, — все одно часу вистачить, щоб кілька разів прийняти ванну. Чи не подав би мені хтось мочалку?

Я щойно впустив її, вона впала за ванну.

РОЗДІЛ 33

Артур Дент чекав Форда за милю від галявини в гущавині лісу і надто заглибився у свої заняття, щоб помітити, як той надходить. А займався він досить дивною справою і виглядало це ось як: на широкому гладкому камені він чимось гострим надряпав великий квадрат, розділив його на сто шістдесят дев’ять менших квадратів — по тринадцять з кожного боку.

Потім він назбирав купку маленьких плескатих камінців і на кожному з них нашкрябав літери. Навколо великого каменя сиділо кілька похмурих аборигенів, які залишилися живими і яким Артур Дент намагався втовкмачити втілену в цих камінцях цікаву концепцію.

Поки що вагомих успіхів він не досяг. Його учні намагалися по черзі то спробувати камінці на зуб, то закопувати їх або жбурляти в гущавину. Та нарешті Артурові вдалося переконати одного з них покласти кілька камінців на розкреслену площину. Але це було ще скромнішим досягненням, ніж напередодні. Поряд із швидким занепадом духу в очі кидався занепад і розумових здібностей цих сіромах.

Артур зробив спробу підбадьорити їх і сам поклав кілька літер на квадрати, а потім спонукав їх, щоб вони теж доклали кілька камінців.

Однак усе йшло ні в тин ні в ворота.

Форд причаївся за сусіднім деревом і спостерігав.

— Ні, - сказав Артур одному з аборигенів, на якого накотила депресія і який змішав усі літери, — за літеру Н десять очок, але вони потроюються, і… ось дивися, я ж пояснював тобі правила… ні, ні, будь ласка, облиш цю кістку… Гаразд, давайте знову спочатку. Але цього разу постарайся зосередитися.

Форд вийшов зі сховку і сперся ліктем на дерево, а підборіддям на долоню.

— Що ти робиш, Артуре? — запитав він потиху.

Артур стрепенувся і підняв на нього очі. Ні з того ні з сього він відчув, що його заняття може здатися дурнуватим. Але він пам’ятав, що коли був дитиною, ця гра дивовижно подіяла на нього. Але у ті часи усе було інакше. Чи краще сказати: буде інакше.

— Я намагаюся навчити печерних людей грати в скребл, — пояснив він.

— Це не печерні люди, — сказав Форд.

— На вигляд вони, як печерні люди.

Форд не став сперечатися.

— Розумію, — сказав він.

— Ця робота не з легких, — втомлено сказав Артур. — Вони тільки знають, що хрюкати, але ніяк не складуть цього слова з літер.

Він важко зітхнув і випростався.

— Чого ти хочеш цим досягти? — запитав Форд.

— Ми повинні заохотити їх до розвитку! Вони повинні розвиватися! — гнівно вигукнув Артур.

Цим вигуком він хотів полегшити душу і звільнитися від гнітючого відчуття, що займається дурницями. Але даремно. Він скочив на ноги.

— Ти уявляєш, яким стане світ, якщо у ньому житимуть нащадки цих… кретинів, з якими ми прибули сюди? — сказав він.

— Ти запитуєш, чи я уявляю? — запитав Форд, піднімаючи брови. — Нічого не треба уявляти. Ми вже все бачили на власні очі.

— Але ж… — Артур безпорадно розвів руками.

— Ми вже все бачили особисто, — сказав Форд, — і тут нічого не вдієш.

Артур спересердя зафутболив камінець.

— Ти розповів їм про наше відкриття? — запитав він.

— Гммм? — не зрозумів Форд.

— Про Норвегію, — пояснив Артур. — Про автограф Слартібартфаста у льодовику. Ти їм розповів?

— А навіщо? — запитав Форд. — Це для них не матиме жодного сенсу.

— Не матиме? — вигукнув Артур. — Як це не матиме? Ти ж чудово розумієш, що це означає, що ця планета — Земля! Це моя домівка! Я тут народився!

— Народився?

— Гаразд, я тут народжуся.

— Саме так, через два мільйони років. Чому ти їм про це сам не хочеш розповісти? Піди і скажи їм: «Ви вже вибачайте, але я тільки хотів вам сказати, що через два мільйони років я народжуся тут недалечко, за кілька миль звідси». Знаєш, що ти почуєш у відповідь? Вони заженуть тебе на дерево і розкладуть під ним вогнище.

Артур сумно похнюпився.

— Сприймай усе так, як воно є, - порадив Форд. — Твої предки — це придурки, там на галявині, а не ці бідолахи.

Він підійшов до того місця, де мавпоподібні байдуже перебирали кам’яні літери. Він похитав головою.