Революция 1917 года глазами современников. Том 1 (Январь-май)

Як тільки виявилася дійсна основа московської політики — її заміри трактувати українців не як вільних спільників, а простих підданих московського царя, власність московського царства, — українське громадянство, його політичні провідники голосно й рішуче запротестували проти цього. Вже через чотири роки після підданства цареві маніфестом 1658 року вони проголосили своє підданство недійсним, свій зв’язок з Москвою розірваним. Але царський уряд, як раз узяв під свою руку український народ, так уже не хотів вертати йому волі — права рішати про себе. Використовуючи кожну внутрішню незгоду в українськім громадянстві, клясові і всякі інші суперечності, що розбивали одностайність української політики, царський уряд нитку за ниткою сплітав міцні ретязі на український народ і нарешті привів його до того поневолення, до тієї безрадности і занепаду, в якому він опинився через сто років пізніше.

Всі героїчні зусилля, всі жертви і заходи кращих синів України в пізніші десятиліття зоставались без успіху. Російський спрут цупко тримав свою здобич, і тільки російська революція визволила нас, розтявши нервовий центр його. Ми знову стали з підданих громадянами, вільними і повноправними і можемо знову рішати про себе, становити право для себе і будувати долю свого народу, своєї землі. У вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само, як не може бути невільних людей!

Цю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї зробити відповідні висновки. Минули ті обставини, коли ми мусіли виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до вживання в урядових установах і в суді. Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодатні органи до того, щоб вони звели українську справу в Росії з мертвої точки, визнавши такі елементарні домагання: припинення репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, запровадження української мови в школі і в урядуванні. Ні уряд, що ще вірив тоді в можливість повного винищення українства в виняткових обставинах війни, ні російські парламентарні кола, ні поступове російське громадянство тоді не послухали нашого голосу. Українство зосталося на мертвій точці репресій аж до останньої хвилини. Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей — дійшла до свого вершка, небувалого від ганебного указу 1876 року, саме напередодні революції, що переставила українську справу в зовсім інші обставини, на зовсім інший ґрунт.

Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново урядові як наші домагання в даний момент. Не може бути більшого непорозуміння в теперішній момент, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб у теперішності і сповненням їх думати задовольнити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми домагалися п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою, і дійсно могло б мати своє значення, було б добром для нашого народу, охоронило б його від переживання тяжких останніх літ, полегшило б йому дальший культурний похід. Воно розуміється, потрібне й тепер, мусить бути уділене негайно, щедрою рукою, в розмірах найширших, вільних від усяких обмежень і застережень. Але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, «розв’язанням українського питання» для даного моменту. Це треба з усією рішучістю сказати про останню заяву тимчасового уряду про його співчуття до «культурно-національного, самоозначення народностей Росії». Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи.

Великі події, пережиті нами, зняли гальми з скритої енергії нашого народу. Як здавлена пружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих — і своїх.

Потреби і домагання України розгортаються у всій широті. Найбільше нещастя в цей час і для уряду, і для провідників громадянства — це не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту.

Царський уряд, кінець кінцем, засудив себе на смерть тим, що не міг іти з походом життя і дурив себе думкою, що може його спинити або притримати, відкласти задоволення навіть тих уміркованих вимог, які йому ставилися, на безконечні часи. Так можуть себе потопити і його наступники і всі, хто беруться керувати народним життям, чи нашим, чи загально-російським, коли будуть діяти старими споминами, задовольняючи ті мінімальні жадання, які ставилися в самих умовах життя, в тім черепашім поступі, яким воно поступало.