Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

- Вирiшив, що добряче налякав нас. I що дертися на гребiнь хребта, до його гнiзда, вже не наважимося, - мовив батько, поглядаючи на гiрськi вершини. - Але ми теж можемо пiти звiдси, вважаючи себе непереможними.

Для годиться, а скорiше - на зло орлану, ми ще кiлька хвилин погрiлися на каменях, обговорюючи двобiй з небесним хижаком, помилувалися стрiмкою скелею, яка звiдси, знизу, здавалася напiвзруйнованою фортечною стiною, а вже потiм увiйшли в рiчку, щоб вибратися з цього "забутого свiту", поклавши собi обов'язково навiдатися сюди ще раз.

- Ну, якщо забути нарештi про орланiв... - заговорив батько, коли ми нарештi одяглися i рушили до селища. - У Норданi тобi подобається?

- Подобається, - вiдповiв я. - Навiть, якщо й не забувати про них.

- Бачиш, для мене це дуже важливо, - спохмурнiв вiн. - Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?

- Ми завжди так говоримо.

- Ага, так, звичайно... Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому мiстi назавжди. Все-таки це перше мiсто, яке починаю з нуля. Приємно жити у мiстi, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!

- Як же це буде? Ти житимеш тут... а ми?

- Ти не так зрозумiв мене, - батько поклав руку менi на плече й розсмiявся. - Я хочу, щоб ми жили в Норданi всi разом. Квартиру нам дадуть. Обiцяли - в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна мiська квартира. Не гiрша, нiж у нас у Днiстровську. Мiсця тут красивi, таємничi. Ну що?.. Погодишся?

- Не знаю, - невпевнено вiдповiв я. - Хоча... Тут, звичайно, цiкаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя...

- Ну-ну, не iронiзуй... Мисливцем... На соболя... Станеш тим, ким захочеш. I зможеш. Але це добре, що ти "за". Тодi нас двоє проти однiєї. Отже, бiльшiсть голосiв... Як думаєш, скориться?

Я зрозумiв, що йдеться про матiр. Напевне, вона вiдмовилася переселятися сюди, i тепер батько хоче переконати її голосуванням на родиннiй радi.

- А мати що, категорично? - про всяк випадок запитав я.

- Не знаю, - стенув плечима батько. - Я ще навiть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, - нiяково всмiхнувся вiн. - Вирiшив спочатку укласти союз iз тобою.

I тут я, сам не знаю чого, розреготався. Менi стало шкода батька. Нехай iнодi я не наважувався заговорити про щось iз матiр'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.

- Не бачу нiчого смiшного, - насуплено буркнув батько. - I дивись, не зрадь у найвiдповiдальнiший момент. Я тебе знаю...

- У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тiльки теж, як мужчина з мужчиною?

- I в тебе? - скинув брови батько. - Цiкаво-цiкаво. Давай, викладай.

- Скажи, ти вiриш, що хлопець i дiвчина можуть дружити?

- Он воно що?! - розсмiявся тепер уже батько. - В що ж тут вiрити чи не вiрити? Можуть, доведено практикою безлiчi поколiнь. А що сталося?

- Ти не зрозумiв, я не просто про дружбу. А про таку, справжню...

- Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазi Iнгу? Адже її?

- Iнгу, - менi аж подих перехопило. - Як ти здогадався?

Та замiсть вiдповiдi батько тiльки поблажливо поплескав мене по потилицi. Мовляв, знайшов чим здивувати.

- I так, по-справжньому, можна дружити навiть у сьомому класi?

- У сьомому? - задумався батько. - Напевне, можна. Хоча, коли зовсiм по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. I взагалi, не замислюйся поки що над цим. Я розумiю, тепер усе списують на акселерацiю. Але повiр: ще рокiв п'ять цей клопiт тобi зовсiм не потрiбен.

- А ви з матiр'ю були однокласниками?

- Були. А що?

- I в якому класi ти вирiшив, що дружитимеш iз нею? Тiльки чесно.

- Ну, я - це iнша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась менi ще в п'ятому - ти ж не повiриш.

- Чому? Повiрю. Менi i в п'ятому подобалася. Так, одна дiвчина...

I тут ми не витримали i тепер уже розсмiялися обидва.

- Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батькiв не можна, - додав вiн уже цiлком серйозно. - I головне: не надумай проговоритися матерi.

- Про що?

- Ну, про те, що я вирiшив ще в п'ятому...

- А що, хiба вона й досi не знає?

- Ти що?! Навiть не здогадується. Я ж був гордим i незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тiльки на другий день пiсля випускного вечора. Це вона по собi так визначає. А батьки нашi - тi взагалi впевненi, що почалося з другого курсу iнститутiв. Бо тiльки тодi вони дiзналися, що ми зустрiчаємося.

- Оце конспiрацiя! Чому ж ти не зiзнаєшся їй?

- Та як тобi пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хiба ти не розумiєш: вона ж учителька!

I ми знову розсмiялися. На душi менi якось одразу стало сонячно i лагiдно. Виходить, що нiчого неймовiрного я собi не надумав: у сьомому, мабуть, дружили всi, хто тiльки мав iз ким дружити. А я вже перейшов до сьомого.

11.