Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

- То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.

- Як хочете, - похитав головою старий. - Аян Курун не радить ходити туди.

Ми здивовано мовчали.

- Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi. - Не сьогоднi, то через кiлька днiв.

- Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...

- Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман. - Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.

- Чому ви? - спробував заперечити я. - Хiба ми не такi ж?..

- Не такi, - увiрвав мене Роман. - Мало що може трапитися нам на шляху.

- Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:

- Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.

- До чого тут нечемнiсть? - не розумiю. - Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?

- Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.

- Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:

- Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!

- А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi. - Тримаючись за мотузку.

- Це iдея, - погодився Чингiс. - Так i зробимо.

Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.

Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.

- То що, пiшли? - запитує Чингiс. - Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.

Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.

Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?

В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?

- Чингiсе!! - неголосно кличу я.

- Що? - озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.

- А тобi не здається, що цьому пiдземеллю не буде кiнця?

Чингiс якусь хвильку мовчить.

- Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.

- Хтозна, може, й тягнеться, - бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохiд, що з'явився лiворуч мене. Не знаю чому, але менi здається, що там хтось стоїть. I дивиться на мене. I я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингiса.

- А чому не чути Романа? Давай покличемо.

- Не треба. Сам знаєш, що вони тодi подумають про нас. Скажуть: "Злякалися".

- Нiчого. Зате знатимемо, де вони. I взагалi... Так буде веселiше.

- Не треба нам таких веселощiв. Ми з тобою - мужчини. Нiхто не повинен подумати щось негiдне про справжнього мисливця.

Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що вiн жартує. Але я вже знаю, як Чингiс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухостi.

Я послухався його. I ми мовчки рушили далi. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сiру пляму.

- Там вихiд, - озирнувся Чингiс. - Це не свiтло лiхтарика, - додав вiн, пройшовши ще кiлька крокiв.

I в цю мить пролунав пострiл.

Ми завмерли вiд несподiванки. Лiхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингiс зняв палець з кнопки.

- Романе! - закричав я. - Романе, це ми! Не стрiляйте! Що там сталося?!

- Нiчого не сталося, - почувся спокiйний голос Романа. - Нiчого особливого. Iдiть сюди, бiсовi дiти. Хто вам дозволив стежити за нами?

Чингiс знову увiмкнув лiхтарик, i ми побiгли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все свiтлiше. Я вже був певен, що то вихiд, що нарештi ми видобуваємося на поверхню. I дуже зрадiв. Цi блукання попiд землею менi обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихiд справдi був. От тiльки скористатися ним не могли.

Ми потрапили у величезне пiдземелля, до якого, з поверхнi, через усю товщу скелi, було пробито досить широкий отвiр. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сiна, i крону сосни, яка неначе зазирала, цiкавлячись, що там робиться у висохлiй кам'янiй криницi.

Я думав, що, побачивши нас, Роман i Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова i пiшли слiдом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушницi напоготовi, вони дивилися вгору.

- Що там? - запитав я, проштовхуючись мiж ними. Нiби бракувало мiсця.

- Щось ворушилося. Он на тому виступi. Якраз пiд сосною, - мовив Орест. Це стрiляв вiн.