Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

Але я не вiдповiдаю. Я бiжу на другий кiнець селища, де в однiй iз кiмнат довжелезного будинку живе Iнга. Там я стою навпроти вiкна i довго й терпляче чекаю. Менi не видно, що коїться у квартирi i чи є там Iнга. Але твердо вiрю, що рано чи пiзно дiвчина помiтить мене. I вийде.

Одначе помiтила мене мати Iнги.

- Ти кого чекаєш? - поцiкавилася вона, вiдчиняючи вiкно.

- Нiкого, - розгублено кажу i повертаюся, вдаючи, що маю намiр iти геть.

- Ну, чого ти образився? - голос у неї схожий на Iнгин. Та й сама вона теж дуже схожа на Iнгу. Чи так не можна казати: що мати схожа на доньку? Але вони справдi схожi. - Почекай хвилинку, зараз Iнга вийде.

Через кiлька хвилин Iнга справдi вийшла. На щастя, вона не запитувала, чого стою тут i чого менi треба. Вона нiколи не запитувала таке, i я був щиро вдячний їй. Цього разу ми пiшли не до рiчки, а, поминувши недобудовану лiкарню, опустилися з пагорба й опинилися у розлогiй долинi, якою просувалася до Нордана залiзнична колiя.

Сонце вже зiйшло, але ранок ще був досить прохолодним, i воно, велике i блiдо-червоне, зависло десь пiд високим попелясто-блакитним куполом неба. Таким же попелясто-блакитним i холодним, як вода в Амгунi. Ще тiльки минав серпень, але я вже помiтив, що ранки стають щораз холоднiшими. Дивно. У нас на Українi ночi в серпнi найтеплiшi, i вода в Днiстрi теж найтеплiша. Та все одно я дивлюся на сонце, не високе i прозоре, як лiд-ясенець, небо, на великого птаха, що поволi кружляє над долиною, i намагаюся запам'ятати все це. Цей день, це небо, цього птаха; себе й Iнгу на схилi Норданського узвишшя... I менi стає страшно вiд усвiдомлення, що все це скороминуще. Що незабаром лiтак перенесе мене за тисячi кiлометрiв звiдси. А потiм й Iнгу. А цю красиву долину з малесенькими iржаво-буряковими озерцями засипле снiгом i закує мороззям.

- Ви вiд'їжджаєте в суботу? - стиха запитує Iнга, намагаючись встежити за моїм поглядом.

- В суботу. А вiд кого ти дiзналася? Я оце тiльки збирався сказати тобi про це.

- Здогадалася. Просто якесь передчуття... Сьогоднi я чомусь прокинулася з думкою, що ти їдеш. I ми нiколи бiльше не побачимося.

Я хотiв сказати, що прокинувся з такою ж думкою. Але не наважився. А раптом не повiрить. Адже не може бути, щоб двоє людей, прокинулися з однаковими думками. Не може!

Ми стоїмо на пагорбку. Iнга опустила очi i старанно розриває носком черевика порослу мохом купину, посеред якої вип'явся кошлатий пагiнець модрини. А я тим часом милуюся її смаглявим обличчям, чiткими обрисами губ, чорним волоссям, зiбраним у пишний "хвiст". Дивно: ранiше я чомусь не помiчав усього цього. У нас у класi теж є вродливi. Ну хоча б Натка Подолян, чи Катерина Вознюк. Але Натку я недолюблюю за її нестримну примхливiсть, а Катерину - за таку ж нестримну язикатiсть. На всiх iнших я просто не звертав уваги. А Iнга... Iнга якась особлива. Навiть не можу пояснити, яка вона...

- Дивися, он, пiд скелею, робiтники. - Я кажу це тiльки для того, щоб розвiяти мовчання, яке вже стає настерпними. - Цiкаво, що вони там роблять?

- Правда, - пiдводить очi Iнга. - Подивимось?

Скеля стоїть посеред зеленої рiвнини. I скидається вона на скоцюрбленого динозавра, який поволi виповзає на узвишшя. Ми бiжимо до неї пологим схилом, поцяткованим дрiбним жовтавим камiнням, нашпигованим якимись мiнералами, схожими на коричневi скельця. Цi скельця вiдбивають рiзнокольоровi промiнцi i тому здається, що камiння раз по раз зблискує мiрiадами маленьких зiрочок.

Бiля пiднiжжя скелi один з робiтникiв трощить вiдбiйним молотком кам'яну жилу, що вiдходила далеко в долину. Високий русявий чоловiк цей поводився з молотком, наче з iграшкою - що мене дуже вразило. Колись, ще в Днiстровську, батько давав менi потримати в руках вiдбiйний молоток, i тодi я дуже здивувався, що комусь вистачає сили працювати ним цiлий день.

- Ви що, хочете зрубати її? - поцiкавився я, дочекавшись, коли стихне гуркiт молотка.

- Зрубати? Тодi роботи вистачило б до весни, - усмiхнувся парубiйко. - Нi, моя справа - зробити шурф. Потiм сюди приїдуть вибухiвники, закладуть вибухiвку i вiд скелi не залишиться й слiду.

- А вона красива, - несподiвано каже Iнга. - Такої тут бiльше нема.

Робiтник здивовано глянув на неї i, не випускаючи з рук молоток, вiдiйшов на кiлька крокiв назад.

- Справдi, красива, - знову усмiхнувся вiн. - Бачиш, а я навiть не придивився до пуття.

- I нiяк не можна залишити її?

- Нi, обiйти її майже неможливо. Це залiзниця, а не шосейка, де можна робити якi завгодно вигини. А ти, рицарю, звiдки? - запитав мене.

Я назвав мiсто i пояснив, що приїхав сюди до батька, на канiкули.

- Майже земляки, - хитнув кучерявою головою робiтник. - Я з Миколаєва. - Пiсля школи обов'язково приїжджай сюди.

- Не знаю... Мабуть, треба буде вступати до iнституту.