РІВНЕ / РОВНО (СТІНА)

«Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось іншого попросимо.» — роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. — «А на ваш закид я вже раніше пояснював вам усім, що через наявність певних тимчасових проблем у житловому будівництві обком партії видав розпорядження, згідно якого до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашої спілки будуть надаватися лише посмертно… і в інших надзвичайних ситуаціях. Але хто ж прочитає нам свої роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краї? Хоче… хоче це зробити… Гімнюк Микола хоче!..» — майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.

Микола Гімнюк взяв з далекої парти зошита з обвислими краями, і повернувшись обличчям до аудиторії, гугнявим одноманітним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межиріч Тарасові Григоровичу довелося заночувати в селі Синів, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутінки. Яскраво освітлені стояли хати місцевих попів, куркулів і багатіїв. «Ні, не піду я до них проситися на ніч,» — вирішив Тарас Григорович, — «піду до простих людей.» Він постукав у вікно бідної хатинки на краю села, понад дорогою. Двері відчинилися й на порозі з'явився Омелько Стецюк, господар цієї бідної хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радістю впустив такого дорогого гостя. («Го-го-го» — подумки відзначив для себе Шлойма збіг трьох однакових складів.) Хоча діти вже й спали, Омелько Стецюк звелів жінці накривати вечерю на стіл. Жінка Омелькова, Параска Стецюк з радістю накрила на стіл, що вже мала до вечері — молока, хліба та вареної картоплі…»

«Ви це молоко викресліть!» — сердито втрутився у його читання Зубчук. — «Звідки в тих нещасних трударів молоко, якщо перші тваринницькі ферми в нашій області з'явилися тільки з приходом Радянської влади!»

«Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалі не буду далі читати. Я вам не наймався!..» — плаксиво продудонів у ніс Микола Гімнюк і сів на місце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.

«Ну що ви справді! Що за колектив!!!» — Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацію. — «Добре, тут у нас іще поети єсть. Он там, у самому кінці сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фіалко, це псевдонім, його справжнє прізвище — Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республіканської наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого віршика… того вірша, ну, про юрбу!»

Веснянкуватий юнак з відстовбурченими вухами не примусив себе довго впрошувати й виступивши убік від парти, задекламував:

Невже це так довіку буде?
В наш час утвердження добра
Є люди.
Є чудові люди!
А є юрба!..
Багаторука і столика, —
Хіба від неї є пуття?
Бо ж скільки геніїв великих
Вона цькувала за життя!
Зате нездар, цей людський пил вона
Понад собою вознесла,
Натішилась, награлась — кинула,
В своїй байдужості страшна…

«Як би звідси вийти непомітно…» — майнула у Шлойми думка, яку він квапливо від себе відігнав, але вона негайно повернулась. — «Бо скільки тут літературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»

Олесь Фіалко-Баранюк у цей час саме дочитував свої мініатюри про весну, яка символізувала для нього відродження й пробудження всього нового, свіжого, чистого і прогресивного:

І незабаром вже проллються
Дощі великі і малі.
Неначе вічна революція,
Весна крокує по землі!..

«Добре, Олесю!» — благословив його відповідальний секретар і голова ровенського відділення в одній особі. — «Ростеш. Скоро будемо вже думати про якісь публікації в місцевій періодиці. Рівень твій вже дозволяє.»«А ще я хотів би закінчити свій виступ…» — перебив його зненацька юний поет своїм високим надтріснутим голосом — «зверненням до нашого шановного гостя!»

Вся письменницька аудиторія, ніби не вірячи вухам своїм, приголомшено підвела голови і спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фіалка.

«Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архіві я розшукав ваші перші поетичні публікації! Повертайтеся в поезію, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав ваші ранні вірші своїм однокурсницям… і однокурсникам. Їм усім дуже подобалося. Ваша інтимна лірика, ваш «Вальс для Наталки» — я його напам'ять знаю: