Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

Сходи були не так вже й далеко. Але здавалося, що до них йти цілу вічність.

«Вічність» подумав Грег. «Доктор Фредерікс хотів, щоб ми з Шері залишилися там навічно!»

Голосно задихаючись, вони обидва досягли темних сходів. Оглушливий удар грому змусив їх зупинитися й обернутися.

- Що? - голосно вигукнув Грег.

На його подив, доктор Фредерікс не погнався за ними. І його болісні крики припинилися. У підвалі стояла тиша.

- Що відбувається? - Шері заплакала, задихаючись.

Вдивляючись у темряву, Грег не одразу зрозумів, що зім'ята постать, яка лежала на підлозі перед робочим столом, була доктором Фредеріксом.

- Що сталося? - Шері далі плакала. Її груди здіймалися, коли вона намагалася вгамувати дихання. Все ще тримаючись за ремінець фотоапарата, вона здивовано роззявила рота, дивлячись на нерухоме тіло старого, що розпласталося на підлозі на спині.

- Я не знаю, - відповів Грег захеканим шепотом.

Зі страхом Грег підійшов до доктора Фредерікса. Шері йшла слідом за ним.

Вона видала тихий крик жаху, коли чітко побачила обличчя чоловіка, що впав. Очі вирячені, рот відкритий у викривленій букві "О" від жаху, обличчя витріщилося на них. Застигле. Мертве.

Доктор Фредерікс був мертвий.

- Як це трапилось? - нарешті спромоглася вимовити Шері, важко ковтаючи, змушуючи себе відвернутися від жахливого, змученого обличчя.

- Думаю, він помер від переляку, - відповів Грег, стискаючи її плече і навіть не усвідомлюючи цього.

- Як так? Від переляку?

- Він краще за всіх знав, на що здатна камера, - каже Грег. - Коли ти сфотографувала його, я думаю... я думаю, це налякало його до смерті!

- Я лише хотіла збити його з пантелику, - застогнала Шері. - Я лише хотіла дати нам шанс втекти. Я не думала...

- Фотографія, - перебив Грег. - Подивімося фото.

Шері підняла фотоапарат. Фотографія все ще була наполовину всередині камери. Грег витягнув його тремтячою рукою. Він підняв його, щоб вони обидва могли його побачити.

- Ого, - тихо вигукнув він. – Жах!

На фото було зображено доктора Фредерікса, який лежав на підлозі, з виряченими очима і роззявленим від жаху ротом.

Грег зрозумів, що переляк доктора Фредерікса - переляк, який його вбив, - був на фото, застиг на плівці, застиг на його обличчі.

Камера забрала ще одну душу. Цього разу свого творця.

- Що нам тепер робити? - запитала Шері, дивлячись вниз на фігуру, що розпласталася біля їхніх ніг.

- По-перше, я покладу цю камеру на місце, - сказав Грег, забравши її в неї й запхавши назад у схованку. Він повернув ручку лещат, і дверцята потайного відсіку зачинилися.

Грег полегшено зітхнув. Сховавши жахливу камеру якомога далі, він відчув себе набагато краще.

- А тепер пішли додому і зателефонуємо в поліцію, - сказав він.

******

Через два дні, прохолодного, яскравого дня, коли легкий вітерець шелестів деревами, четверо друзів зупинилися на узбіччі, спершись на велосипеди, і втупилися в будинок Коффманів.

Навіть при яскравому сонячному світлі старі дерева, що оточували будинок, затінювали його.

- То ти не сказав поліції про камеру? - запитав Пташка, дивлячись на темне, порожнє переднє вікно.

- Ні. Вони б все одно нам не повірили, - відповів йому Грег. - Крім того, камера повинна залишатися замкненою назавжди. Назавжди! Сподіваюся, ніхто ніколи про неї не дізнається.

- Ми сказали поліції, що забігли в будинок, щоб сховатися від дощу, - додала Шері. - Сказали, що почали досліджувати будинок, поки чекали, коли вщухне буря. А потім ми знайшли тіло в підвалі.

- Від чого помер Спайді? - запитав Майкл, дивлячись на будинок.

- Поліція сказала, що це була серцева недостатність, - відповів йому Грег. - Але ми знаємо правду.

- Жах! Не можу повірити, що одна стара камера могла накоїти стільки зла, - сказав Пташка.

- А я вірю, - тихо сказав Грег.

- Ходімо звідси, - закликав Майкл. Він підняв кросівки до педалей і рушив з місця. - Це місце мене дуже лякає.

Інші троє поїхали за ним, крутячи педалі в задумливому мовчанні. Вони завернули за ріг і попрямували до наступного кварталу, коли дві фігури вийшли з чорного ходу будинку Коффманів. Джої Ферріс і Міккі Ворд переступили через зарослий бур'янами газон на під'їзну дорогу.

- Ці придурки не надто розумні, - сказав Джоуї своєму товаришеві. - Вони навіть не помітили нас того дня. Не бачили, як ми спостерігали за ними через вікно підвалу.

Міккі засміявся.

- Так. Вони придурки.

- Вони не могли сховати цю камеру від нас. Нізащо, чувак, - сказав Джоуї. Він підняв камеру і розглянув її.

- Сфотографуй мене, - зажадав Міккі. - Ну ж бо. Спробуймо.

- Так. Гаразд.

Джоуї підніс видошукач до очей.

- Скажи "сир"!

Клацання. Спалах. Дзижчання.

Джоуї витягнув знімок з фотоапарата, і обидва хлопчики нетерпляче обступили його чекаючи, що буде далі…