Роксолана

- Якби ти знав, хто мій друг, під тобою б задрижала навіть земля,- вдоволено промовив Гріті.- Маєш щось путяще - то показуй, а не видзвонюй залізом. Хіба так дзвенить моє золото?

Сінам-ага, крекчучи, підвівся з килима, підібрав поли товстого халата, вклоняючись тепер уже не так перед Гріті, як перед Ібрагімом, повів їх у бічні переходи, в темряву й плісняву.

- Старий ошуканець,- бурмотів гидливо Гріті, спотикаючись у темряві, трапляючи в смердючі калюжі своїми тонкими сап'янцями, з обуренням вдихаючи запах плісняви на стінах.

З темряви їм назустріч виступили якісь дві постаті, ще чорніші за саму пітьму, впізнали Сінам-агу, щезли, тоді попереду заблимало кілька вогників.

- Валлахі, я виконував твоє повеління з покірною головою, бейефенді [10],- кректав Сінам-ага.

- Ти навмисне завів нас у таку темряву, де не побачиш навіть кінчика власного носа, старий пройдисвіте,- вилаявся Гріті.

- О достойний,- сплеснув руками Сінам-ага,- те, що вже продане і зветься «сахіх», належить тому, хто купив, і зветься „мюльк", і ніхто без згоди господаря не сміє поглянути на його власність. Так говорить право шаріату. Чи ж міг я не сховати те, що треба було сховати від усіх очей, щоб соловей розуму не втратив спокою від свіжості цієї рідкісної квітки північних степів. Вона виросла там, де панує жорстока зима і над замерзлими ріками віють крижані вітри. Там люди ховають своє тіло під м'якими хутрами, воно в них так само м'яке…

Вони вже були коло світильників, але не бачили нічого.

- Де ж твоя квітка? - знетерпеливився Гріті.

- Вона перед тобою, о достойний.

Ібрагім, який мав очі зіркіші, уже побачив дівчину. Вона сиділа по той бік двох світильників. Здається, під нею теж був килимок, а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на голові і з непроглядним чарчафом [11] на обличчі, дівчина сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась закам'янілість дивна, химерний темний предмет без тепла, без руху, без щонайменшої прикмети життя.

Сінам-ага ступнув до темної постаті і рвонув покривало. Буйно потекло з-під чорного шовку сліпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що навіть досвідчений Луїджі, якого важко було чимось здивувати, охнув і відступив од дівчини, натомість Ібрагіма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, він аж похилився на дівчину, вловив тонкі пахощі, які струменіли від неї (дбання досвідченого Сінам-аги), йому передалася тривога чужинки, її пригніченість і - дивно, але справді так - її зненависть і до нього, і до Гріті, і до Сінам-аги, і до всього довкола тут у затхлому мороці Бедестану й за його стінами, у всьому Стамбулі.

- Як ти звешся? - спитав він по-грецьки, забувши, що дівчина не може знати його мови.

- Вона зветься по-грецьки, ефенді,- мерщій кинувся до нього Сінам-ага.- Зветься Анастасія.

- Але ж у ній немає нічого, що б приваблювало погляди,- розчаровано промовив Гріті, погамувавши свій перший відрух.- Ти, старий ошуканцю, навіть ступаючи одною ногою у пекло, не відмовишся від паскудної звички обдурювати своїх замовників.

- О достойний,- заскімлив Сінам-ага,- не треба дивитися на лице цієї гяурки. Бо й що в тім лиці? Коли вона роздягнеться, то видасться тобі, ніби зовсім не має обличчя через красу того, що сховано одягом.

- То показуй те, що сховане у цієї доньки диких роксоланів! Ти ж роксолана? - звернувся він тепер уже до дівчини і простягнув руку, щоб узяти її за підборіддя.

Дівчина схопилася на ноги, відхилилася від Гріті, але не злякалася його, не скрикнула від несподіванки, а засміялася. Може, смішний був їй оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою.

- Не треба її роздягати,- несподівано сказав Ібрагім.

- Але ж ми повинні глянути на цю роксоланку, щоб знати її справжню ціну! - промурмотів Луїджі. Він ухопив один з світильників і підніс його до обличчя бранки.

- Не треба. Я куплю її так. Я хочу ЇЇ купити. Скільки за неї? Непомітно він заговорив по-італійськи, і чи то це дивне дівча збагнуло, про що йдеться, чи хотіло якось виказати своє обурення отим нахабним присвічуванням, до якого вдався Гріті, воно голосно, з викликом засміялося просто в обличчя Луїджі й дзвінким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася Ібрагімові знайомою, але якої він не розумів.

- Що вона каже? - спитав він Гріті.

- Квод тібі, муліер? - не відповідаючи, звернувся Луїджі до дівчати тою самою мовою, заточуючи із своїм світильником півколо віддаля од полонянки, приглядаючись до неї тепер уже не тільки з цікавості, а й з сумішшю подиву. Але дівча, випаливши свою дивну фразу, знов засміялося і вже не говорило більше, з деякою навіть зневагою поморщило свій гарненький носик і наставило білу руку навпроти світильника, який Гріті знов наблизив на відстань занадто неприємну.

- Уявіть собі, вона говорить по-латині! - вигукнув Гріті, звертаючись до Ібрагіма.

- Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома. Ми нічого не знаємо про неї. Може, вона з багатої родини.

- Ви не знаєте, що саме вона сказала!

- Що ж саме?