Роксолана

Певні своєї сили яничари золотого обруча, опора й загроза трону, поважно потрушуючи своїм пір'ям, ступили до приймального покою, сподіваючись, що падишах кинеться їм назустріч, називатиме синами та братами, сипатиме обіцянками, запобігатиме перед ними й принижуватиметься. Він справді кинувся їм назустріч і, вихопивши кинджал, на місці заколов трьох найстарших, які виступали попереду. І хоч несподіванка перевершувала будь-що бачене навіть цими бувалими людьми, задні не розгубилися, двоє одразу кинулися на Сулеймана - один з оголеним ятаганом, другий з напнутим луком, але ще швидше стрибнув між них і султана Гасан, ухопив обох нападників за руки, крикнув:

- Мій султане, утікайте!

Тим часом дільсізи стали стіною між султаном і яничарами. Сулейман, не гаючись, сховався в сусідньому покої, тільки там згадав про молодого яничара, який уже двічі рятував його честь і життя, і послав негайно привести Гасана до нього. Не сподівався, що той ще живий, і зрадів, коли побачив яничара неушкодженого, сказав йому:

- Піди й оголоси, що ще сьогодні буде роздано всім яничарам двісті тисяч дукатів із державної скарбниці. Я призначаю тебе агою на місце вбитих. І хай негайно видадуть усіх призвідців. -.;

Одержавши гроші, яничари спокійно спостерігали, як катиджеллати набивають на палі їхніх товаришів. Ніхто не видав ні валіде, ні кизляр-аги. Вмирати звикли мовчки. Щоправда, великий муфтій прийшов до султана і довго й заплутано, посилаючись на коран, говорив про потребу побиття нечестивих, про священну війну, яку заповідав пророк, але султан без належної поштивості слухав шейх-уль-іслама і захотів знати, про яких невірних мовить глава мусульман. Чи не про тих, які тримали в своїх руках найміцніші фортеці - Белград і Родос - і котрих він побив і понищив, виконуючи заповіт своїх предків? Чи, може, йдеться про жалюгідних кизилбашів, яких розгромив славний султан Селім, і вони тепер бояться підняти голову, ждучи своєї черги?

- Але ж мерзенні кизилбаші, яких ще за султана Селіма взято служити правовірним, досі оскверняють нашу віру і нашу землю! - вигукнув муфтій.

- Дайте фетву про їхнє побиття там, де їх знайдуть, мій духовний наставнику,- одразу поступився султан, не бажаючи сваритися з цим могутнім чоловіком після погрому, вчиненого яничарами, і, розуміючи добре, що без жертв однаково не обійдешся, треба тільки вибирати найменш болісні. Він знав, що весь Стамбул повнився криками про ворожих еджнемі-чужинців, знав, що малися на увазі передовсім його найближчі люди: і султанша Хуррем, і великий візир Ібрагім, візири Мустафа-паша і Аяс-паша - українка, грек, босняк, арбанас. Свідомо чи випадково зібрав їх Сулейман довкола себе, але не мав наміру поступитися ними ні перед розклекотаним натовпом, ні перед цим великим законником.

- З вашого благословення, мій учителю,- шанобливо мовив султан,- я нині ж складу листа молодому перському шахові Тахмаспу, такому самому віровідступникові, як і його батько Ісмаїл. Він жде, щоб я привітав його з нагоди вступу на престол,- я скажу -йому все, що ми думаємо про нього і про його мерзенних кизилбашів.

Сулейман звелів покликати писця і, повільно смакуючи з муфтієм шербет із коштовних чаш, став диктувати послання до молодого шаха. Нагадав про славні походи свого непереможного війська, коли горів камінь і траву вбивано назад у землю, і дві найбільші твердині населеної частини землі - Белград і Родос - схилилися перед силою османської зброї, так що доми невірницьких ідолів перетворено на храми ісламу. Тепер настала його черга.

- «Та перш ніж хвилі мого війська,- смакуючи з солодким напоєм кожне слово, промовляв неквапом султан,- високі, як гори, заллють твою землю, спустошать твою державу і вирвуть з коренем парость твого поріддя, скинь із голови корону і надягни, слідом за своїми предками, ковпак, щоб, як дервіш, змирився із своєю долею, заховавшись у закутку покірливості. Коли прийдеш у мою Високу Порту і ради божої ласки попросиш шматок хліба, дам тобі. Нічого не втратиш, окрім своєї землі. Коли ж будеш упертим у своїй фараонській пихатості і попростуєш шляхом хибним, то без прогайки з брязкотом зброї, зі свистом стріл і гримінням гармат долине до мого слуху вість про твою погибель. Можеш сховатися, як мурашка, в землі або злетіти високо в небо, мов птах, я постараюся скрізь знайти тебе і очистити світ від твоєї підлої присутності».

Цей лист згодом вмістив у своїй історії хроніст Сулеймана Джелал-заде, який ще був з Ібрагімом в Єгипті, простежуючи кожен державний крок великого візира.

Ненависть, як плід: коли достигне, має впасти. Султан підставив свою всемогутню руку, захищаючи голови найближчих йому людей, але повинен був пожертвувати іншими.