Роксолана

Понад сто тисяч війська, триста гармат, сотні галер по Дунаю, безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, мули, віслюки - все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу сунуло знов до зелених придунайських рівнин, щоб убити на них усе живе, потоптати, сплюндрувати, понищити. Вирубували цілі ліси для вогнищ, випивали ріки води, з'їдали скирти м'яса й хліба, лишили по собі гори нечистот; орди пацючні, хмари стерв'ятників супроводжували війська на всіх їхніх дорогах, мор ішов слідом невідступне, як доля. Терзали нападників відважні гірські ускоки - болгари, серби, волохи. Не лякалися нічого, їхня земля, їхнє небо, Їхні гори! Підкрадалися до самого ворога, хапали полонених, убивали тих, хто пробував опиратися, грабували обози. Не помагало ніщо: ні яничари, яких послано вперед для забезпечення від нападів, ні жахливі кари. В Родопах зловлено п'ятьох болгарських ускоків, двох повішено, трьох набито на палі, коло Крушеваца повішено впійманих сербів, чотирьох посаджено на палі, ще шістьох набито на паді під горою Авала, вже перед самим Белградом. Дощ лив безугавно сорок днів і сорок ночей. Верблюди гибіли від вологості. Воли з гарматами загрузали в багнюці. На ріках позносило всі мости. Коли в Белграді султан влаштував огляд війська, виявилося, що багато спахіїв прийшло без належного обладунку і без харчів. У них відібрано земельні наділи, багатьох скарано смертю. Безжально карали смертю купців, які йшли за військом і, порушуючи встановлені султаном ціни на продовольство, лупили з воїнів ціни вищі. Султан, як завжди в походах, поволі наливався холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дунаї й Саві, він ждав її нетерпляче, стежив, як призбирується у ньому, накопичується, заливає усе його єство. Лють була несвідомим виправданням перед самим собою. Нападала щоразу, коли починав нову війну. Так було під Белградом, під Родосом, так мало бути й тепер. Його наближені вважали, що султан лютиться на поганих виконавців його наказів, на військові невдачі й поразки, насправді ж було зовсім інше, але про це не дано було знати нікому, та й сам Сулейман ніколи б не зізнався перед самим собою про справжню причину його немилосердного настрою.

Виправдання. Навіть простий, найпідліший чоловік повинен виправдовуватися за кожний свій учинок перед людьми й перед богом, а що ж тоді казати про можновладців, які вершать долі держав, а то й цілого світу! Для кожного свого походу Сулейман, власне, мав по кілька виправдань. Перед самим собою, перед своїм військом і, нарешті, перед усім світом.

Найлегше було з військом. Саме з власним військом, а не з народом, бо про народ ніколи не говорив і не думав, власне, й не мав так званого народу, а мав тільки підлеглих, серед яких були воїни та ще оборонці віри й шаріату - імами й улеми. Саме до них звертався перед кожним новим походом, вдаючись до виправдань найпростіших: іде захищати віру, сповнюючи заповіти своїх предків.

Для широкого світу було щось інше, хоч теж щоразу те саме: