Роксолана

- Золото? Я маю вже його задосить! - зневажливо кривився Ібрагім.- Хвала аллаху, я зміг повернути тобі твою Кісайю, що вся тхнула золотом, як викинута на сонце рибина дохлятиною, я можу насолоджуватися життям без цього мертвого запаху.

- Тобі дано султанську сестру, яка ще більше пахне золотом,- усміхався в бороду Скендер-челебія.- Тепер ти прикутий до цього металу навіки, і вже не порятує тебе ніяка сила. Золото- найвища святість на цім світі.

- Ти чув? - обурено сплескував руками Ібрагім, звертаючись до Гріті.- Коли б я видав дефтердара імамам, вони звеліли б юрмі побити його камінням. Золото - найвища святість! І хто це говорить?

- Кожен вибирав собі святість де може і як може,- спробував помирити їх Гріті.- Але я купець і вірю лигає в золото. Бо в що ж вірити в цьому ошалілому світі?

Якось зимовою ніччю люди великого візира затримали в Мармарі велику барку, повну овець найцінніших порід: кивирджик, карамай, курджак. Такі вівці призначалися для султанських кухонь і вкрадеш, видно, були саме звідти. Реїс барки, щоб не датися до рук емінів, стрибнув у море й утонув, нечисленна залога чи то викупилася, чи то пішла слідом за своїм реїсом, захоплено разом з султанськими баранами тільки маленького, багато зодягненого молодого євнуха, в якого до того ж знайдено ще й чашу для шербету, па якій виразно виднілася султанська тогра - теж украдено з Топкапи. Придворні майже не попадалися людям великого візира, або ж обдурюючи тих, або ж вчасно відкупляючись, але цей малий євнух не зумів зробити ні того, ні другого, тому про нього було сказано Ібрагімові. Великий візир вирішив допитати впійманого особисто. Звелів одразу поставити того в приміщенні для тортур, щоб» відбити охоту таїтися, прийшов туди весь у сяєві золота й коштовностей, оточений блискучими пажами й тілохранителями, сів на золотий стілець, кивнув волохатим дурбашам, щоб підвели звинуваченого, впівока глянув на мізерну істоту, що, плутаючись у широкому одязі, пробувала дістатися до його золоченого чобота, спитав через губу:

- Ти хто такий?

- Кучук,- пропищала нікчема, тицяючись у підлогу перед Ібрагімовими чобітьми, бо ближче його не підпускали дужі дурбаші.

- Го-го! - реготнув великий візир, а за ним і його поплічники.- Таж і так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти?

- Кучук,- не знаючи, чого від нього хочуть, повторив той, круглооко поблимкуючи на грізного пашу і на його підручних катюг.- Так звусь змалку, бо завжди був малий і не ріс ніколи.

- Але ж виріс злочинцем, га! Звідки ти й хто? - тупнув ногою Ібрагім.

Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому личку, ковтав їх разом з хапливими словами. Хіба ж він винен? Його послав начальник султанських кухонь сам матбах-еміні, як посилав він досі інших поварів і прислужників. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомітний, такий прослизне всюди, не попадеться. А він попався. І тепер плаче не тому, що боїться, а від тривоги за плов, який він мав назавтра зготувати для її величності султанші Хасекі, бо тільки він один уміє підкладати дрова під казан, де готується той плов з солодощами, він казав про це й матбаху-еміні, але той нагримав на нього і витурив у цю небезпечну подорож, звелівши до ранку повернутися, привезти йому гроші за баранів і взятися за готування того плову.

- Ти, гнидо! - закричав на Кучука великий візир, штовхаючи малого поварчука своїм золоченим чоботом.- Смієш називати тут найвищі імена? Лайно собаче! Я тобі змішаю день з піччю! Звелю зідрати з тебе шкіру, як з барана, і здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не попсувати, а тоді висушити й повісити на пристані Текфурдаг з написом: «Так буде з усіма, хто крастиме в Стамбулі баранів».