Роксолана

Роксолана бачила ту браму. Самотня, могутня, непробивна;

може, дерев'яна, із страхітливого колоддя, обкована міддю, взята на залізні шпуги; може, мармурова, а то й бронзова, в сизій патині часу, висока до самого неба - хмари зачіпаються за неї, птахи наполохано облітають її віддаля, блискавиці жорстоко б'ють у неї, і дзвенить вона, стугонить, дуднить, самотня, як людина па світі, і темний плач стоїть над нею, і стогін, і схлип.

«Клянуться мною ті, що протії мене лютують».

Глава 28. Чари

Ранки приходили з-за Босфору такі чисті, як дитяче личко. Навіть тоді, як діти ще були малі, не давали спати цілими ночами й Роксолана спала прихапцем, уривками, все ж зустрічала ранок легкотіла, у радісній летючості духу, співала в ній кожна жилочка, доторки повітря до лиця й до всього тіла були мов шовк, і кожний день заповідався, ніби мала йти між двох барвистих шовкових стін. Так султан у час своїх селямликів проїздить вулицями Стамбула, які перетворюються на суцільні стіни з шовку й квітів, а ще з захоплених вигуків столичних юрмовиськ. Та щойно проїздить падишах, затоптані в бруд квіти в'януть, шовки обдираються, юрми, яким обіцяно щедру плату за кричання на честь володаря, як завжди, обдурено, і вони клянуть ошуканців, знов довкола убогість, обшарпаність, гори нечистот і нікчемність, нікчемність.

А ті шовкові стіни, які ввижалися Роксолані ранками після пробудження? Щодалі в глибину дня зступалися вони довкола неї, стискували, гнітили, вже мовби й не шовкові, а камінні, тяжкі, як нещастя. Що зрозуміліше ставало їй життя у гаремних стінах, то безглуздішим воно видавалося. Часом нападала така розпука, що не хотілося жити. Трималася на світі дітьми. Колись народжувала їх одне за одним - аж страх брав од таких неприродно безперервних народжень,- щоб жити самій, зачепитися за життя, вкорінитися у ньому. Тепер мала жити заради дітей.

Колись султан був тільки невідомою загрозою, тоді пожаданим вибавленням, згодом найближчою, єдиною людиною, коханим чоловіком, хоч і далі загадковим. Поволі здирала з нього загадковість, уперто 'добиралася до його сутності, до його думок і серця. Не маючи Хуррем, любив вечеряти з Ібрагімом, тепер на долю грека припадали хіба що вечері в походах, у Стамбулі ж майже всі ночі належали Хуррем. Обідав султан із візирами і великим муфтієм іноді. Вважалося, що під час тих обідів говоритимуть про державні справи, але Сулейман був завжди неприступне мовчазний, їв швидко, недбало, обід мав з чотирьох перемін, так ніби квапився і беріг себе для нічних усамітнень із султаншею.

Ніхто ніколи не знав, про що думає султан, тільки ця молода жінка запрягла це знати й досягла успіху. Ніхто ніколи не розумів порухів його серця, вона це робила щоразу і лякала його своїм ясновидінням, так що іноді й він з острахом поглядав на неї, згадуючи вперті пошепти про те, що Хуррем - зла чарівниця.

У темній Сулеймановій душі, заповненій безмірною любов'ю до Хуррем, все ж знаходилися якісь закутки, куди заповзала по-зміїному підозра, зловісно сичала, бризкала пекучою отрутою. Тоді лютився не знати й проти кого і, мовби вичуваючи сум'яття в його душі, з'являлася валіде, яка переконана була, що дім Османів без неї давно б завалився, а тому мала все знати, усім порядкувати, за всіма вистежувати й винюхувати; віддаючи султанові панування над тілами, собі хотіла захопити володіння душами.

- Чи ви чули, мій царствений сину? - допитувалася вона в Сулеймана, і він майже з жахом дивився, як вигинаються її темні уста, прекрасні, досконалі й водночас отруйні, мов зміюки.

Або ж прискакувала до нього сестра Хатіджа, яка ніяк не могла вгамуватися, навіть отримавши собі за чоловіка самого великого візира й улюбленця султанового, й кричала, що їй несила більше терпіти в Топкапи цю чарівницю, цю слов'янську відьму, цю…

- Вгамуйся,- спокійно казав їй Сулейман. А сам думав:

«А може, справді? Може, може…»

Ібрагім був обережніший, але по-чоловічому рішучіший.

- Чи не дозволили б ви, мій султане, щоб капіджії при брамі Баб-ус-сааде відкривали обличчя усім жінкам, які проходять до гарему? Бо ж, перебравшись жінкою, туди можуть проникнути зловмисні юнаки - й тоді…

А чи не слід, мій султане, звеліти прибрамним євнухам обшукувати всіх кравчинь і служебок, які проходять до гарему з волі, щоб не проносили вони забороненого або такого, що може…

А чи не слід було б поставити на султанській кухні людей для нагляду за стравами, які готуються для султанші Хасекі й для мешканок неприступного гарему? Щоб не допустити ніякої шкоди для дорогоцінного здоров'я її величності.

І чи не ліпше було б, якби…

А також не погано б ще…

Десь воно все народжувалося, сипалося й сипалося з мертвим шурхотом, мов крупа з неба, збиралося цілими купами мотлоху, лихі люди султановими руками вибудовували з тих покидьків стіни недовір'я, підозр, обмов, пліток, стеження і загроз довкола Роксолани, і вона щодень гостріше і болючіше відчувала, як зступаються ті стіни, так ніби ось-ось заваляться й під своїми уламками навіки поховають і її саму, і її недорослих діток.