Роксолана

Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливі слова козака не вразили його високої гідності. Так було ліпше й для неї. Сулейман мовчки віддавав Байду їй. Великий візир Лютфі-паша зворухнувся був, щоб підійти до неї, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу відігнала від козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендітній постаті, сказала йому неголосно своєю (і його!) рідною мовою:

- Підійди.

Він удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався?

- Кажу, підійди ближче. Він ступнув до неї.

- Я султанша сеї землі.

- Даруй, жінко, за мою обшарпаність. Козак душа правдива - сорочки не має. Вона повторила:

- Я султанша сеї землі. Турецької землі. Це він почув. З жалем промовив:

- Струснути б її всю нещадно. Шкода - не вийшло. Роксолана вперто пробивалася до його свідомості.

- Я - султанша.

Лиш тепер він схаменувся:

- О! Шана! Шана й ганьба!

- Але в моїх жилах тече кров така, як і в твоїх.

- Чорт тобі брат, а люципер - дядько, вельможна жінко!

- Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить півсвіту.

- А я з тої половини, яка не дрижить!

- З нами наш син Баязид і паша донька Міхрімах.

- Оте мале та погане?

- Ми з великим султаном даємо тобі свою доньку в жони.

- З кайданів та в родичання? Чорт йому й рад!

- Не перебивай, коли говорить жінка.

- Аби ж то!

- Тебе зроблять нашою.

- А що воно таке?

- Дадуть тобі санджак окраїнний на Дніпрі чи на Дністрі. В Очакові чи в Акермані.

- Запалися б вони вам усі в сиру землю!

- Дамо тобі воїнів. Велику силу матимеш. І за все це - захищатимеш нашу землю від кримчаків. Байда насторожився.

- Яку землю? Чию?

- Нашу. Вкраїнську.

- Та вона ж не ваша і ніколи вашою не буде!

- Моя земля. Така, як і твоя. Сказала вже тобі, що я - з України.

- Чом же не захистила досі України, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькії діти?

- Не вміла. Не мала змоги. Боролася за себе.

- За себе? Ну!

- От вигадала з тобою.

- А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив?

- Тоді й не знаю.

- І ото ж так уже штучно, матері його ковінька: і султанська донька, і паша, і військо, а ти лиш стій та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари ці ремінні, так і вони ж турецькі, бо доскочив Їх на турецькому ж господареві галери. Тоді що?

- Повинен ти змінити віру.

- Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме!

- Я прошу тебе, лицарю, іменем нашої землі прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотів задушити цю кволу жінку.

- На віру твоїй поганую, на всіх вас! - І плюнув їй під ноги раз і вдруге.

Роксолана зойкнула і відсахнулася. Але не від розсатанілого козака, а від холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завісок султанської лектики: «Емір батишахум! Ченгеллемек!»

Веління султанові виконувалися негайно. «Емір батишахум!»-«В'яжіть його!»-і довкола Байди вмить завирувало. Навіть імами підступили ближче, повторюючи вдоволено султанові слова, бо ж вони були мовби прочитані з книги книг - корану: «Візьміть його і зв'яжіте! Бо він не вірив у аллаха великого».

Та не від цих слів зойкнула Роксолана. Не вони були страшні. Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого - визволити. Але мертвого не воскресиш. Ніколи, ніколи.

А «Ченгеллемек!» означало: «Повісьте на гаку!» І нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею і потягнули геть. І мерщій відвезуть на Галату й кинуть з високої вежі, в стінах якої стирчать величезні іржаві гаки, і він конатиме на одному з них день, і два, і три, і вже не знімеш його звідти, бо ж однаково вмре, загине, кінець. Боже, боже, нащо він так, нащо плюнув їй під ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще і яшмак відслонила б. Так їй і треба, так їй і треба.

Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровенні євнухи, які несли лектику, підхопили султаншу, помогли їй сісти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекі жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала і не вимагала нічого. В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованості, у своїх жіночих володіннях на ложі своєї любові й ганьби, а не прилюдно, не при візирах, при муфтієві, при імамах і яничарах. Тут султан мав бути не приступним навіть для неї, тут всемогутній повелитель тільки він єдиний і завжди, і хай вірять у це всі і передовсім він сам. А вона? Мала б упасти перед ним на коліна, ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу - і не могла. Народе мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного!