Роксолана

Тепер Рустем уже не мав сумніву, що його таки відішлють назад у дикі гори,- хай далі знаходить спільну мову з непокірливими племенами. Але перед султаншею не станеш ні зітхати, ні скаржитися. Він схилив свою маслакувату голову в поклоні, дочекався, поки Роксолана милостиво кивнула їм обом з Гасаном, мерщій позадкував до дверей, пропихаючись поперед султаншиного довіреного, якого б з великою охотою роздер на Дрібненькі шматочки за його небачену здобичливість.

І ще не знати, як прийме ці кляті листи султан!

- Хоч розкажи, щоб я знав, як ти їх добував! - кинув Рустем Гасан-азі, коли вони вийшли від султанші.

- Розповісти легше, ніж добути,- усміхнувся той.

Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман і сам не захотів наражати зятя на людський осуд, він прийняв рішення несподіване, але, може, єдино правильне. Мустафі в Манісу негайно посланий був фірман, згідно з яким шах-заде переводився в далеку Амасію, а на його місце володарем провінції Сарухан ставав Мехмед, найстарший син Роксолани і, виходило тепер, не названий, але ймовірний спадкоємець трону. Фірман про вигнання Мустафи з Маніси повіз сам великий візир Сулейман-паша, який ішов з військом проти повсталих курдів і водночас мав наглядати за шах-заде.

Рустем посміювався собі у вус: «Мене з Діярбекіру висмикнули, євнуха посадили туди, як ріпу. Та хіба ріпа виросте на камені?»

Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину, і тепер уже над ним насміхалися яничари: «Все вже було, але конюх ще ніколи не водив нас на війну!»

Війни, власне, ніякої не було. Австрійці, що кинулись були па Буду, злякалися османської сили і відкотилися. Заколотника Майлата видали султанові нікопольський санджакбег Ахмед і Петро Рареш, який сподівався знов завоювати Сулейманову прихильність. Закованого в ланцюги ердельського воєводу відправлено до Стамбула, де його поглинули підземелля Еді-куле. Тим часом велетенське османське військо обступило Буду, і Сулейман послав до Ізабелли гонців, яким звелено було передати. що мусульманський закон не дозволяє султанові відвідати ЇЇ особисто, тому хай пришле до нього сина в супроводі вельмож, які хоробро обороняли столицю від австрійців.

Ізабелла пережила страшну піч. Сльози, метання, хапливі наради. Наставав день п'ятнадцятої річниці битви під Мохачем. Що він принесе для малого короля, для цього невинного дитяти? Врешті вирішено було виконати султанову вимогу. Дворічного Яноша Сигізмунда в золоченій колисочці дві няньки в супроводі перших людей королівства - Стефана Вербеці, Валентина Терека, Джордже Утєшеновича - привезли до розкішного султанського шатра. Малий король ревів щосили. Сулейман сказав шах-заде Баязидові, щоб той поцілував короля. Рустем-паша шанобливо підтримував султанського сина. Як знати: може, підтримуєш майбутнього султана? Сьогодні двоє дітей - одне ще немовля, друге, хоч і більше, а теж дитя, а взавтра один король, а другий падишах. Чи не був і він колись отаким шмаркачем (тільки не в золоченій колисочці і не в шовковому шатрі), а сьогодні візир, сераскер, державний муж, і від його слова залежить доля цієї землі. Диво!

Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого і вернути матері.

На дивані прийнято думку Рустема-паші: Угорщина між Дунаєм і Тисою лишається турецькою землею (великий муфтій Мехмед Абусууд негайно почав складати султанський фірман про долю угорського райя), а Угорщина на схід від Тиси з Ерделем передається під владу Яноша Сигізмунда, як султанового ленника з щорічною даниною в десять тисяч дукатів. Великий нішанджія Мустафа-челебія Джелал-заде написав блакитним і золотим чорнилом фірман, який був вручений малому королеві. Султан присягався пророком, своїми предками і своєю шаблею, що триматиме Буду, охороняючи малолітнього короля, і віддасть столицю, щойно настане відповідний час. Коли мав настати той загадковий час, ніхто не знав, а допитуватися боялись. Обіцянок Османи не дотримували ніколи, завжди сповнювали тільки погрози. Тим часом Ізабеллу з сином вміщено в Липі над Марошею: безпечніше для всіх.

В табір до Сулеймана прибули посли від короля Австрії Фердінанда: син захисника Відня Нікола Сальм і прославлений посол Сигізмунд Герберштейн, який об'їздив усю Європу, двічі добрався аж до далекої Москви, про що написав велику книгу.

Султан сидів під золотим чадором, щит, булава, лук і стріли лежали коло його ніг, як символи могуття, вельможі півколом стояли з одного боку - Рустем попереду, з другого боку - імами на чолі з великим муфтієм Абусуудом.

Молодий Сальм шанобливо пропустив наперед старого поважного Герберштейна, той опустився на коліна перед султаном, нагинався, щоб поцілувати золоту полу падишахового кафтана, але ніяк не міг дотягнутися, скосив налиті кров'ю очі на купу вельмож, наставив свою широку сиву бороду на Рустема, прокректав:

- Та поможи ж, ради бога!

Султан, який розумів по-слов'янськи, ледь помітно усміхнувся, нахилився над послом і простягнув йому для поцілунку руку.