Роксолана

Мехмед пив і пив, мовби передчасно прагнучи відчути себе падишахом, не п'янів, тільки йшло йому все перед очима перекидом, вже не впізнавав нікого, не відчував свого тіла, не знав навіть, де він, чи живий, чи мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував себе, мабуть, жодного разу за всі двадцять два роки життя, і все ж тримався, сидів рівно, не хилився, не кликав на поміч, так що навіть вічно насторожений, як дикий звір, візир Соколлу не відчув нічого і стривожився тільки тоді, колії помітив, як Мехмедова рука сліпо шукає щось у повітрі, не може знайти, мертво падає, знов хоче здійнятися, ледь здригається і…

- Ваша високість,- нахилився Соколлу до шах-заде,- мій принце, мій повелителю!…

Мехмед ще сидів, і очі ще мав розплющені, але невидющі. Та й сам - живий чи вже мертвий.

Візир, попри всю свою безстрашність, не наважувався доторкнутися до шах-заде. Доторкнешся - впаде і вже не підведеться.

- Ваша високість,- гостро зашепотів Соколлу,- ваша… Мехмед несподівано заговорив. Так само з мертвими очима, в загрозливій непорушності, він повільно промовив:

- Коли Іскандер відчув, що вмирає, а мати його плакала, він, втішаючи її, сказав: «Подеколи буває радість, іноді печаль. Так повелося, так і буде» - «Гяхі сюрур гяхі недер, бйойле гельміш бйойле гідор».

Сказавши це, він став хилитися на візира, і вже ніщо не могло його втримати на цім світі.

Лікарі були безсилі. Мехмед помер, не встаючи від учти. Імам прочитав суру Фатіха за упокій душі шах-заде. Мехмед Соколлу, цей жорстокий, безжальний чоловік, заплакав, мабуть, уперше в своєму житті і став тертися обличчям об ногу небіжчика. Тоді згадав, що колись чув, як слов'яни, коли хочуть зберегти тіло небіжчика, кладуть його в мед, а був усе ж таки слов'янином бодай за походженням, бодай у щонайглибших закапелках жорстокої своєї душі,- отож негайно звелів роздобути велику бочку, наповнити її медом анатолійських бджіл, який так любив шах-заде, бо мед той викликав гарячку в його холодній крові і сни про вогонь; тіло вмерлого поклали в мед, і сам Соколлу повіз його до Стамбула.

Жовтий вітер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипіла в зміях на розпеченому камінні Анатолії, сумний караван був ніби доля самого Соколлу, мов згусток його далекого боснійського дитинства, мов його шорстка душа, що зачерствіла в цій землі, повній каміння, розпачу і мук. Вмирають навіть султани, вмирають їхні сини і найніжніші красуні, а муку лишають на землі, і не меншає її, а щодалі більшає, і падає вона на плечі отаких колишніх хлопчиків, взятих у рабство за податок крові, і душі в цих хлопчиків стають камінними, і в них кипить отрута, як в анатолійських зміях. Яке їм діло, чи згорить земля від вогню, чи згине трава від вола.

Соколлу жорстоко гнав свій караван, кваплячись до Стамбула, так ніби віз радісну вість, не знав, що чекає його самого в столиці, може, й смерть за те, що недогледів шах-заде, злостиво кривлячи тверді свої губи під чорними вусами, шепотів сам собі: «Присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, і викрешують іскри».

Вість прилетіла в Стамбул поперед страшного каравану. Роксолана не повірила гонцеві, а сама вже знала, що то правда. Султан був далеко, біля неї тільки Міхрімах та дванадцятилітній, так само кволий, як був Мехмед, Джихангір, чорна вість припадала їй самій. Чорна вість і чорний біль. Ще не ховала своїх синів. Абдаллах помер, щойно народившись, маленького його табута вона тоді й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися в мертве лице обмитого, набальзамованого, спокійно-прекрасного, але мертвого Мехмеда, і світ повивався для неї непробивним туманом. Сама колись учила Мехмеда дитячої приспівки, коли наповзала з Мармари на сади Топкапи густа імла: «Аламин ількиїм, караджа ількиїм, килинан боарим, килиджинан кесерим! Вар, гіт, кйор, дурман!» - «Я первенець своєї матері, я темно-бурий лис, я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть забирайся, проклятий тумане!»

Хто тепер поспіває, проганяючи страшний туман смерті?

Болісний стогін рвався з неї, як у вівці, яку кусає ягня, коли ссе, бо воно єдине з усіх ссавців народжується з зубами, так само як народилися зубатими всі її сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка для кожного з них була життям. Щасливі люди, які можуть жити без влади.

Темрява вповзала Роксолані в душу, заливала душу безнадійно. «Серце моє обгоріло і всохло. І стала я, мов сова на руїнах, мов одинока пташина на крижі». Порушилося велике число «п'ять», вирвано з нього найдорожчу ланку, розсипалося воно крихтами на вітрі. Крихти хіба що кинути птахам, щоб жили хоч вони, бо вже люди тут усі мертві, а може, мертві й ангели, Людиною тут бути не варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нічим.