Роксолана

Султан зупинився на конак у Актепе коло города Ергелі на осіннє рівнодення. Два тижні Сулейман відпочивав у своєму величезному шовковому шатрі, тоді покликав до себе Мустафу. Весь у золотій лусці сидів на троні в найдальших глибинах намету, розділеного прозорими мусліновими запонами на кілька приміщень. Мустафа приїхав на білому коні, одягнений був у все біле, мовби хотів показати чистоту своїх намірів і незацікавленість у тій метушняві, яка відбувається довкола трону. Збираючись до султана, мив руки. Впав у нього перстень з зеленим діамантом і не втонув - лишився на поверхні. Шах-заде зрозумів, що це йому знак: щастя його досягло найвищої точки, і тепер може настати падіння.

Але коли вже їхав, закаркала назустріч ворона, і сиділа вона на схід од нього - знак, що твої бажання сповняться.

Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з сином. Мустафа виступав гордовито, поважно, високий, крутоплечий, величний, пройшов передпокій, де не було жодної живої душі, відгорнув завісу. Плутаючись у м'якій підступній тканині, ступнув у глибину намету, став здивований, бо й тут не було нікого, тільки зівсібіч звисали муслінові завіси, мов примарливі сіті, в які мала вловитися чиясь заблукана душа. І поки Мустафа стояв і дивувався, з-під нагромаджень і складок м'яких прозорих тканин, з найтемніших закутків кинулися на нього величезні чорні дільсізи. Шах-заде миттю оголив шаблю, махнув нею, відганяючи німих шайтанів, струснув двох чи трьох з плечей. Лише тоді в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими завісами помітив султана, що сяяв тьмавим золотом, застиглий у безруху, мовби вмерлий.

- Батьку, султане, поможіть! - гукнув Мустафа, може, вперше в житті звертаючись з проханням, та й не до когось, а до чоловіка, смерті якого ждав мало не від свого народження, якого зневажав і не любив.- Ваша вел…

Готовий був кинутися під захист султанської руки, впасти до підніжжя трону, на якому так часто бачив себе вже й не в мареннях, а наяву, та в цей час ззаду, з-поза спин велетенських султанських тілохранителів підкрався до Мустафи придворний вельможа Зал Мухаммед-паша, вправно накинув шах-заде на шию тонкий шовковий шнурок, щосили стягнув його, і султанський син упав на килими.

Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тіло Мустафи в килим, як виносили з шатра. Тоді звелів покликати візирів, великого муфтія і великого нішанджію. Сказав писати фірман про спадкоємця престолу. Спадкоємцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селім.

У справі вибору спадкоємця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекі була далеко, та він і так знав її думку: схилялася серцем до Баязида, бо нагадував їй самого султана, єдиного чоловіка, якого мала любити. Власне, вибирати й не мав з кого. Було п'ять синів, зосталося два. За Селіма промовляло старшинство. Окрім того, в ньому в необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої непорушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє сидіти на місці - не вміє думати. Мудрість - у непорушності, у вмінні зосередитися. Він, Сулейман, умів це робити навіть у походах. Баязид не здатен до цього, навіть коли затримується на якийсь час на одному місці. Все в нього врозкид: думки, настрої, зацікавлення. Навіть гарем свій він якось примудряється розкидати так, що частина одалісок завжди опиняється там, де він виринає: то в Стамбулі, то в Брусі, то в Коньї. Вже встиг сплодити чотирьох синів з своїми жонами, жде, здається, п'ятого в Брусі. Навіть у цьому мовби схожий з султаном, але водночас і одмінний, бо Сулейман тримав свій гарем (допоки тримав) у непорушності й царственій неторканності, як і належить для двору падишаха, а цей розвозить по всій імперії.

Селім не такий. Щоправда, не переймається державними справами, згаює час у ловах та пиятиках, пропадає в гаремі, знай вкладаючи свій виноград до кошиків улюблениць, але зате завжди на місці, не метається, знаєш, де його знайти, є в ньому внутрішня непорушність, така мила Сулеймановому серцю, ще ж миліша зовнішність Селімова, який мовби повторив свою неповторну матір лицем, волоссям, сліпучістю шкіри.

А спадкоємцями володарі завжди проголошували тих, хто наймиліший їхньому серцю. Так Чінгісхан назвав своїм наступником Угедея, Тімур - Улугбека.

Військо довідалося про смерть Мустафи ще тої самої ночі. Крик і зойк стояв над табором до ранку. Яничари кричали, що все це підступи султанського зятя, і домагалися в султана Рустемової голови. Рустем і тут зостався вірний своєму похмурому гумору. «Миша, народжена в млині, грому не боїться»,- спльовуючи собі під ноги, посміявся вів на дивані.