Роксолана

Баязид уже не радий був цій пригоді. Десь далеко звідси в караван-сараї при дорозі лежить мертвий Джихангір, якому тепер уже все байдуже, а його цікавість загнала аж так далеко, що не знав тепер, як і виплутатися. Хитрі юрюки мовби навмисне підклали йому на путі цього загадкового ошуканця, який видає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б найліпшим виходом для всіх, крім самого гарам-заде. Але Баязид не відчував у собі такої жорстокої рішучості, до того ж стояли обабіч дві смерті його братів - чи не задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюків теж не міг. Щастя, що вони показали цього Лжемуста-фу йому, а не відвезли тихцем яничарам. Ось тоді було б справжнє лихо.

- Ну,- знетерпеливився Баязид,- чом же досі ніхто не розв'язав цього чоловіка?

Іхтіяри караєвлі пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в такому вигляді й стані, як придбали у племені тава, тобто зв'язаним, а вже справа його високості султанського сина, чи звеліти розв'язати гарам-заде, чи забрати зв'язаним.

Баязид звелів своїм огланам звільнити від пут гарам-заде. І коли той став перед ним, сказав йому:

- Тобі дадуть інший одяг. Простого оглана. І поїдеш зі мною.

- До Стамбула? - спитав той.

- Там видно буде. І забудь про те ім'я, що ти ним мав нахабство називатися.

- А коли я справді Мустафа? Скільки разів ти бачив мене в Стамбулі і ніколи не мав сумніву в моїй справжності. Чом же тепер не віриш?

- Хто ти? - вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.- Я мав би вбити тебе ще там, у овечім загоні.

- Але ти розв'язав мене і зробив добре діло. Бо коли я справді шах-заде Мустафа…

- Хто ти? - знов перепитав Баязид.- Мустафа вбитий. Я сам бачив його тіло.

- А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справжній, а де несправжній!

- До султана прийшов справжній. Мав прийти. Чоловік засміявся. Голос, сміх - усе, як" у Мустафи.

- Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося інакше? Ніхто не знає, що навіть у свій гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто посилаючи свого двійника, може, тому сплодив тільки одного сина.

Баязид зрадів. Нарешті впало це слово: двійник!

- То ти був двійником Мустафи?

- Хто це може знати? А може, вбитий був моїм двійником? Але Баязид уже не відступався.

- Як твоє справжнє ім'я?

- Мустафа.

- А до цього?

- А до цього - не знаю. Забув.

- Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай.

- Димитр.

- Ти християнин?

- Так само правовірний, як і ти.

- Народився християнином? Де народився?

- Це було давно.

- Не так уже й давно, щоб забути. Де?

- Під Серезом.

- Грек?

- Болгарин. Названий іменем святого Димитра з Солуня.

- Хто тебе знайшов?

- Взяли в девшірме.

- А далі?

- В Бейоглу серед аджемів побачив мене кизляр-ага.

- Ібрагім?

- Ні, чорний. Привів до валіде, показав їй. Тоді вночі відвезли мене в Ескі-серай, віддали Махідевран.

- Ріс з Мустафою? Усі останні тридцять років?

- Так.

- Всього навчився разом з ним?

- Мав час. Часто жартували ми з ним. З'являвся я замість нього. Обдурювали всіх. Тебе, шах-заде, так само кілька разів. Мустафа не наважувався обдурювати лише султана.

- Смерті теж не обдурив.

- Ніхто того не знає. Навіть я не знаю, кого вбито насправді: мене чи Мустафу? А хто ще може сказати па цім світі?

- Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити.

- А я хочу тебе розізлити, щоб довідатися про твої наміри щодо мене. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Переконався ще раз у цьому з юрюками. Хотів сколотити їх проти султана - мені не повірили. Та й, видати з усього, Мустафа їм не потрібен. Голодранці вірять тільки голодранцям.

- Мав би знати, кому ти потрібний,- обережно натякнув Баязид.

- Яничарам? Боюся їх. Вони однаково легко люблять і вбивають. До того ж володіють звірячим чуттям. Завжди відчували, що я не Мустафа. Мовчали сторожко, загрозливо? і я знав, що чужий для них. Для юрюків теж чужий. Показали мені це досить одверто й щиро.

- Для кого ж міг би стати своїм?

- Хіба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слід було б утікати туди одразу.

- Тепер пізно,- сказав Баязид.- Якби я на тебе не натрапив, тоді все могло бути інакше. А так - не можу тебе відпустити. Доведеться везти тебе до Стамбула і повідомити султана.

- А чи й не відпускай - просто дай мені змогу втекти. Знаю тебе: ти з синів Хасекі найдобріший.

- Доброта тут ні до чого. Ти державний злочинець, я повинен одвезти тебе в Еді-куле.

- Здасться, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же можна везти мертвого і злочинця водночас? Хіба не великий гріх? Найліпше все ж дати мені змогу втекти. Буде спокійніше для всіх - і для мертвих, і для живих.

- Сказав тобі: не можу.

- Я втечу без допомоги, сам. Ти тільки не помічай цього. А коли помітиш, пошли погоню назад, бо ніхто ж не повірить, що я побіжу до Стамбула.

- Що ти робитимеш, добравшись до рідних місць? - спитав Баязид.