Роксолана

Про Насимі довідалася десять років тому, на перший погляд, цілком випадково, але коли згодом думала про цього поета і про випадок, який одкрив їй існування великого богоборця, зрозуміла, що це просто одна з тих подій, які неминуче мали статися.: Вже багато років лякала Роксолану ї)ї здатність всезнання, мало, не ясновидіння. Знання про все, що діялося в світі, про науки, мистецтва, таємні культи, про геніїв і єретиків, про вознесіння, й переслідування, падіння й кари,- все входило в неї мовби само по собі, промовляло таємничою мовою, якої вона ніколи не знала, але розуміла в якийсь незбагненний спосіб, так ніби приходили до неї з незнаних земель і незміримих відстаней щоразу нові вісники і помагали не тільки -все розуміти й знати, а ще й жити разом з усім. світом - бачити ті самі сни, радіти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у відчаї і виявляти незламну волю до життя.

Воля до життя. Десять років тому султан звелів старому тезкіристу [77] Лятифі зібрати для нього все найліпше з османської поезії за всі віки.

Лятифі на кілька місяців засів у старій книгозбірні султана Баязида, перегортав рукописи, шарудів папером, рипів каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на підлеглих-язиджі, приділених йому для переписування. Невтішна в материнському горі після смерті Мехмеда, Роксолана металася тоді, не знаходячи собі місця від розпуки, ніхто ніколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче піти або поїхати,- так опинилася вона в книгозбірні Баязида, не давши ні часу, ні змоги наляканому Лятифі зникнути з-перед очей.

Розсипаючи рукописи, загортаючись у свій широкий темний халат, старий схиляв негнучке кістляве тіло в низькому поклоні, намагався непомітно просунутися до виходу, вислизнути з приміщення, щоб не накликати на себе високого гніву, але Роксолана показала йому рукою на його місце, сама підійшла до старого, ласкаво привіталася, спитала, як просувається його робота.

- Я знаю, що його величність султан доручив вам укласти тезкіре славетних османських поетів «Мешахір-уш шуара»,- сказала вона,- і мене теж цікавить ваша благословенна робота.

Лятифі приклав пальця собі до ока - жест, що мав означати: «Ваші бажання для мене дорожчі від мого ока». Тоді став перелічувати поетів, яких він уже вніс у свою тезкіре,- Румі, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебія, автор божественного «Мевлюда»…

- Але я, нікчемний раб Всевишнього, зіткнувся з деякими труднощами, ваша величність, хай дарує аллах вам щасливі й довгі дні.

Роксолана усміхнулася.

- Я думала, труднощі бувають тільки в поетів, коли вони складають свої пісні,- сказала вона.

- Моя султаншо,- вклонився Лятифі,- над поетами тільки бог, а наді мною великий султан, хай подовжаться його дні і хай його могуття розіллється на всі чотири сторони світу. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смію я турбувати його своїми дрібними клопотами?

Вона хотіла сказати: можеш спитати в мене, я передам султанові. Але суто жіноча цікавість штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладніше. Звелівши принести солодощі й напої, Роксолана примусила Лятифі сісти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписані розділи тезкіре, тоді ласкаво спитала:

- То в чому ж ваші труднощі, шановний і предмудрий Лятифі?

- Ваша величність,- сполошився старий,- чи ж смію?

- Коли султанша питає, треба відповідати,- грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув.

- Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді.

Роксолана навіть не здивувалася.

- Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих!

- Моя султаншо,- молитовне склав худі свої долоні Лятифі,- а хто великий?

- Той, хто славний.

Тоді старий тезкірист і назвав ім'я Насимі.

- Хто це? - спитала Роксолана.- Я ніколи не чула його імені.

- Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник.

- Тоді навіщо ж?…

- Але й великий поет,- квапливо додав Лятифі.

- В чому його боговідступництво?

- Він ставив людину вище від бога.

- А в чому його велич?

- В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші:

О ти, хто називає камені й землю перлами,

Хіба людина в своїй привабливості - не перлина?

О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу.

Душевна досконалість в людині - хіба не перлина?

І ще багато подібних віршів.

- Чому я ніде не зустрічала його поезій? - поспитала Роксолана.

- Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою.

- Десь вони є записані?

- Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні.

- Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів.