Роксолана

Він сказав: «Товариш вашого Мустафи з овечого загону». Цим людям, які все життя пасли овець, сподобалися такі слова. Вони переказали їх Мустафі, а той теж згадав овечий загін і зрозумів, хто до нього прибув. Він покликав Баязида до себе і влаштував йому пишну зустріч, для якої засмажено було цілого оленя, впольованого в горах. Оленя принесено на сплетених з білої лози ношах, в його спині стирчав гострий мисливський ніж. Самозванець показав на той ніж Баязидові і промовив привітно: «Хай шановний гість перший почне учту». Жодного з своїх людей Баязид не мав коло себе. Був сам серед найвірніших прибічників Лжемустафи. Але що таке вірність? Хіба вона не має меж? Вона кінчається на березі тих рік, в яких тече кров, не вміючи споруджувати мостів. До того ж і сам Лжемустафа не покладався навіть на своїх найнаближеніших. З ніг до голови був у сталевих кольчугах, на голові мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собі вуха, шию, на колінах, на ліктях, на плечах мав товсті мідні місюрки, не було видно ніде жодної смужки шкіри, жодної щілини, крізь яку можна б прорубатися мечем. Кому ж вірив цей чоловік?

- Ти так і спиш? - спитав Баязид.

- А що? - спокійно відмовив той.- Пересторога, поки сяду на трон у Стамбулі.

- Хотів же розділити зі мною царство.

- Хотів.

- Тоді як же Стамбул?

- Стамбул зостанеться столицею Румелії. Тобі все, що по той бік Босфору.

Баязид засміявся.

- Мені Стамбул ні до чого. Люблю Бурсу. Єшіль Бурса. Що може бути краще на світі?

Баязид примірявся до оленя. Вибирав найсоковитіший шматок. Здається, там, де бугряться шийні м'язи. Взявся за вичовгану ручку мисливського ножа, спробував лезо. Гостре, як міст, по якому душі правовірних мають потрапляти в рай. Впівока глянув на самозванця, і при світлі вогнища блиснула в того вузька смужка шкіри під підборіддям між кольчугою і захисною сіткою шолома.

- А чи ти чув,- приміряючись до оленячого сідла, поволі мовив Баязид,- чи чув ти, як колись Пір Султан Абдал підняв повстання селян проти падишаха Сулеймана, об'єднавшись з кизил башами, і за це був повішений у Сівасі? Або про те, як давно-давно самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса Лжесіявуш підняв бунт у Мунке?

- До чого тут Лжесіявуш? - невдоволено спитав самозванець.

- Його впіймали, зідрали з нього живцем шкіру, набили соломою і возили по городах для страху. Так буває з усіма самозванцями.

Кажучи це, ввігнав Лжемустафі ножа в горло, і той захрипів, заклекотів кров'ю, став валитися просто у вогнище.

- Я султанський син Баязид! - крикнув шах-заде.- А це мерзенний самозванець, який ошукував усіх вас!

І рвонув свій халат і показав їм золотий панцир. Але золото не засліпило тих людей, їх вразила смерть того, за ким вони йшли, кому вірили. Тепер він був мертвий, і вони стали безпорадні, мов діти.

Мовчки розходилися по своїх горах, а Баязид, відіславши султанові голову самозванця, поїхав до Едірне ждати помилування з Стамбула.

Замість помилування йому визначено Амасію.

Щоб хоч трохи втішити улюбленого свого сина, Роксолана написала Баязидові, що Амасія славиться своїми яблуками. Могла б ще додати: і смертями.

Згадувала назву того далекого міста із здриганням. Чому не залишився Баязид у Рогатині, коли посилала його туди ще»малим? І чому не послала його з Гасаном знов у свою землю? Може б, загубився там, як Гасан, про якого немає ніяких вістей уже три літа.

Глава 22. Дніпро

А Гасан лежав край дніпровського берега (може, край дніпровської води?), і червоне сонце, яке сідало над очеретами, сумно світило на його обличчя і його кров.

Дніпро тік повз нього до моря, не витікаючи, пливла вода, пливла земля, і Гасан теж плив повільно й невпинно, і здавалося, що сидить поряд з дяком Матвієм Івановичем на лавці, прикритій червоним московським сукном, а тяжара їхня випливав на вільні води, і весла грають до сонця, і молоді веслярі, поскидавши свої стебновані ватяні кафтани, лишившись у самих сорочках, дружно виспівують:

Пойду, пойду,
Под Царь-город подойду,
Вышибу, вышибу,
Копьем стенку вышибу!
Выкачу, выкачу,
С казной бочку выкачу!
Вынесу, вынесу,
Лисью шубу вынесу!

Земле рідна! Бачу тебе щедру і заквітчану, бачу степи твої широкі і ріки, повні спокою й смугку, і лебедіння ранків над ночами, і ліси, що тріпочуть, мов пташині крила, і небо високе, мов усміх моєї матері, якої я не знаю.

Згубив лік дням і місяцям то в короля польського, то в московського царя, серед снігів і морозів. Чи ще згадувала його та нещасна вельможна жінка, яка послала його в цю безнадійну виправу?