Роксолана

Чому вони прийшли до нього? Бо так їм сказали софти з амасійських медресе, які розбігаються щовесни по всій державі, щоб знайти собі прохарчування, і ведуть боротьбу з лихом. Софти знаються на високих науках, і вони сказали, що шах-заде Баязид ібн-ель-Гаїб - син тайни. Написана у безконечній вічності доля незмінна, і боже призначення має бути сповнене саме ним.

Чи вони це справді казали, чи він слухав лиш самого себе? З-під Сереза привів з собою кількох відчайдухів, які перескочили до нього, коли вбив самозванця, тепер вони збирали для нього з усіх усюд всіх невдоволених, а їх у всі часи було задосить.

Хмари люду прямували до Амасії, Баязид з такими незліченними натовпами міг би йти хоч і на Стамбул, але не хотів виступати проти султана, послав гонців у Манісу до Селіма, кликав того зійтися під Коньєю, в серці Анатолії, і хай битва між ними вирішить, кому зайняти трон, коли настане відповідний час.

Мабуть, все ж тяжіло над Баязидом прокляття імені, бо два султани, які перед ним носили це ім'я, воювали з рідними братами і обидва вмерли не своєю смертю. Баязид Блискавичний на Косовім полі вбив старшого брата Якуба, зайняв престол, царствував у славі, але загинув від жорстокого Тімура, Баязид, прозваний Справедливим, довгі роки вів неправедну війну з своїм братом Джемом, поки й добився його смерті, а сам загинув од власного сина Селіма. Чи ж і йому судилося зазнати прокляття цього імені? Був тут безпорадний і беззахисний, як тебрізький килим перед брудом.

Пішов до Коньї, перемірюючи пів-Анатолії зі своїм строкатим військом, яке могло налякати когось хіба що своєю численністю, та, здається, лякалося тієї численності й само.

Селім не побачив ні Баязида, ні війська. Був надто байдужий до метушняви світу, щоб устрявати в таку дурну справу. Послав до Стамбула свого великого візира Мехмеда Соколлу, той став перед самим султаном, був допущений до царственого вуха, ніхто не знав, що він сказав Сулейманові, ніхто не відав, куди вирушив Соколлу з столиці, одержавши від падишаха три тисячі яничарів і сорок гармат.

Три тисячі піших яничарів проти незліченної сили кінних юрюків, проти диких вершників, одчайдушних харцизяк,- що вони важили? Коли на полі під Коньєю Баязид побачив тісно збитий гурт виснажених тяжким переходом яничарів, він засміявся. Знав:

махне рукою, пустить своїх диких вершників - і зметуть вони все безслідно, чи й знайде він бодай слід якийсь од Селіма.

А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладні натовпи Баязидово-го війська, став перед яничарами, вилаявся так, як умів лаятися тільки він, а тоді виголосив коротку промову, бо вмів промовляти до загрубілих сердець.

- Діти мої! - сказав Соколлу.- Те, що ви бачите, недовго затулятиме вам сонце. Ніхто там не знає про наші гармати, які ми зараз викотимо наперед і влупимо їм у самі кишки, в тельбухи, в печінку і в серце. А вже тоді підете туди ви, і ніхто не сміє повертатися до мене без голови ворога, коли хоче зносити свою власну. Не стачить вам, чоловічих голів, стинайте жіночі або й дитячі, та тільки приносьте їх мені поголеними, діти мої!

Вірменський хроніст Вардан Багішеці записав: «1559 року сини хондкара Сулеймана Селім та Баязид почали війну між собою біля Коньї. Селім примусив брата до втечі аж до Ерзерума, звідки той пішов до шаха з трьома синами…»

Баязид утікав з-під Коньї, хоч за ним ніхто й не гнався. Не гналися, але поженуться, знав це напевне. Селім примчить до Коньї, розіпне намет з атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих блюдах, блаженствуватиме, пожинаючи плоди перемоги, вихвалятиме свого Соколлу, називаючи його Іскандером. Бо хіба ж не погромив він незліченні брудні орди Баязидових юрюків, як колись великий Іскандер з тридцятьма тисячами розвіяв порохом триста тисяч воїнів Дарія.

А тоді з Стамбула прийде суворий султанський фірман про погоню за зрадливим шах-заде.

Тому Баязид хоч і вагаючись, все ж їхав далі й далі.

Кінь під ним у золотій вуздечці, сідло золоте, чепрак і нагрудник у бірюзі, бо бірюза захищав вершника: його не скидає кінь і не стягне на землю ворог. Окрім того, бірюза приносить щастя, здоров'я, береже від пошесті. Володіє чарівною здатністю вбирати в себе нещастя й хворощі, тоді блідне, міняв колір, і її викидають, беручи свіжу. Баязид пильно придивлявся до своєї бірюзи: чи не блідне?

Слідом за ним сунули цілі хмари нужденного, зрозпаченого люду. Позаду не мали нічого, крім голоду і блукань, попереду ждала їх невідомість, але, раз повіривши цьому здобичливому шах-заде, вони вже не відставали від нього. Готові супроводжувати хоч і на край землі, мандрувати й до самої смерті, бо що таке все їхнє життя, як не мандри, туляння і поневіряння? Родини з усім скарбом. З вівцями, віслюками, верблюдами. Безладна, безмежна валка, яка ні зупинитися, ні просуватися вперед як слід не може. Ні відігнати назад, ні попровадити вперед. Сунуться, сунуться, не військо, не помічники, не спільники - зайвий тягар і нещастя.

Вночі розводили вогнища, доїли овець і кіз, жінки годували дітей і мостили їх спати, чоловіки знаходили розвагу в биятиках півнів.