Роксолана

Султан не міг дозволити, щоб жінка бачила його сплячим. Після утіх кизляр-ага відпроваджував жінок до їхніх покоїв. Так само відпровадив він і Настасю, що стала вже тепер назавжди й навіки Хуррем. Не промовила до султана й слова, чим подивувала його і трохи роздратувала. Але однаково звелів, щоб приділено їй було окремий покій і видано із скарбниці великі рубінові сережки й рубіновий перстень - улюблені камені султанові. «І нагородив їх за те, що вони витерпіли, садом і шовком».

Тепер кизляр-ага мав для Настасі теплу одіж, яку вправно накинув на неї, дав їй і взуття, але вона відштовхнула шиті бісером сап'янові ступанці, пішла назад босоніж, бо вже не мерзли їй ноги, а палали, як і все тіло, вогнем.

Ні в яких султанських щоденниках не писано про цю ніч. І сам Сулейман забув про неї уже вранці.

Глава 9. Колона

Хто міг зазирнути в султанову душу? Навіть валіде й Ібрагім - люди, найближчі до Сулеймана, не могли сказати з певністю, як поведеться він на високому троні, які найперші кроки зробить, кого візьме взірцем: покійного батька свого султана Селіма, когось іншого із султанів, залізного Тімура чи славетного Іскандера.

А сам Сулейман тим часом мав перед очима тільки Мехмеда Фатіха, завойовника Царгорода, султана, який ніколи не впадав у відчай, який навіть поразки вмів перетворювати на перемоги, який не гаяв жодного дня, жодної хвилини і, коли не мав влади, дбав про власні знання, коли зготовлявся до найбільшого вичину свого життя - взяття Царгорода, то сам носив каміння для спорудження фортеці Румеліхісар, і сам тесав дошки для кораблів, які мали прийти через суходіл до столиці імператорів, сповнивши серця Треків містичним жахом. Сулейман любив повторювати сам собі царський вірш, прочитаний Мехмедом Фатіхом, коли той увійшов у повержений Царгород:

Сова кричить невбет [28] на могилі Афрасіаба, І павук несе службу пердедара [29] в імператорському палаці.

Все суєта, окрім содіяного Османом. Перше, що зробив Фатіх, увійшовши в Царгород,- перетворив найбільший храм нечестивих на мечеть Айя-Софія. Не зруйнував його лише тому, що склепіння у храмі нагадувало небесне. Зате храм Апостолів, який візантійці у безмежній своїй гордині вважали втіленням краси й гармонії (для Софії полишали велич), звелів негайно зруйнувати й поставити на тому місці мечеть Фатіха. Після його смерті коло міхраба [30] мечеті поставлено тюрбе султана - його усипальницю. Колись у церкві Апостолів ховали візантійських імператорів, тепер тут лежав Завойовник.

Без пишноти, тільки в супроводі вірного Ібрагіма та прибічної охорони, Сулейман часто їздив до тюрбе Фатіха. Велетенське місто відступало від нього, затаювалося у своїй незбагненності, залягало в нерухомості, як сонячний годинник. Тільки тінь пересувається по колу. Безчас, мертвота. Одноманітність мечетей, мінаретів, водограїв, дзюркотіння води й крики муедзинів викликали якесь дивне дрижання цього міста, монотонність, порушувану надміром, хаосом, мішаниною, притлумленим вуличним галасом, далеким клекотом строкатої юрби, шелестом дорогих тканин, шепотом донощиків, ударами чаушів, сміхом повій, стогоном невільничих ринків, любовних зітхань, чавканням псів і людей, віршами кора ну.

У Стамбулі все примарливе, крім самого Стамбула, гідра й молох, рай і пекло, місце тортур і розкоші. Як затримати час життя? Над цим б'ються усі, від султана до жебрака, а знає це тільки сам Стамбул. Мехмед Фатіх завоював це місто, але чи ж заволодів ним до глибини? І хто заволодів й оволодіє?

Сулейман годинами простоював у восьмигранній усипальниці Фатіха. Мовчки ждав відповіді на те, що краяло йому серце, чим не міг поділитися ні з ким із живих. Приходив до мертвого.

Гробниця, підвищена в широкій своїй частині, так ніби Фатіх мав от-от звестися, вкрита білим кашеміром, зверху - невеликий килим і зелена шаль - барва Османів. У головах великі грубі лойові свічі у ставниках із ляпіс-лазурі, каменя єгипетських фараонів. Тюрбан, ніби перевернутий келих, висить угорі. На килимі кольору полуниці ходжа вдень і вночі читає коран. «Скажи: «Він - аллах - єдиний, аллах вічний; не родив і не був народжений і не був йому рівний жоден!» Десять, сто, тисячу разів ту саму суру Очищення віри» читає ходжа, і так само повторює за ним слова книги султан, поки знудьгований Ібрагім, терпляче стоячи поряд, розв'язує нелегке завдання: чи може людина, без кінця повторюючи ті самі слова, про щось думати, взагалі, чи може виконувати своє призначення на землі - мислити, підносячись над світом живим і неживим, коли й не дорівнюючись богові, то принаймні наближаючись до нього?