Роксолана

Сулейман був спокійний і байдужий. Знав, що військо повинно битися, умирати, перемагати. Інакше розледащиться, розбеститься в пиятиці й розпусті, розставить вуха на солодкі голоси мнимих пророків і бунтівників, стане знаряддям голодних натовпів, запрагне втручатися у державні справи. Військо мало йти в походи завойовувати землю, долати простори - і все це для нього, для султана. Чи сидів він у Стамбулі, чи на берегах Дунаю, чи тут, під стінами Родосу, Сулейман бачив тільки безмежно велику землю і себе на ній. Народився і ріс із думкою, що буде єдиним володарем, без суперників. Мандри по землі, яких зазнав уже в дитинстві, викликали підсвідому жадібність: захопити всю тільки для себе. З цього почав він своє султанування, цим прагнув дорівнятися де своїх великих попередників, а може, й перевершити їх. Зненацька дика пристрасть до маленької рабині-роксолани впала на нього, як камінь, придушила й пригнітила, він стогнав, корчився, пручався, а вивільнитися не міг - навпаки, мовби з охотою підкорявся цьому солодкому тягарю. Пішов з військом сюди, на Родос, покинувши Хуррем, бо хотів довести всім (а може, передовсім самому собі), що нічого не сталося, що він не змінився, що він і далі лишається великим продовжувачем справи Фатіха і свого батька Селіма Явуза, покорителем світу, борцем за віру, войовником благочестя й закону. Тепер сидів під мурами Родосу, лунали йому слова Хуррем, і він карався, що не може їй відповісти так, як хотів би, бо для цього кін повинен бачити її, мати коло себе або ж самому бути там, коло неї.

Військо билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хвиля, криваві бризки розліталися довкола, досягаючи й султана, і йому здавалося іноді, що його прихисток од сонця стає вже не зеленим, а криваво-червоним. Бостанджії відсовували курінь далі, але це не помагало. Гинули тисячі. Ангели відчиняли райські врата їхнім душам. Вбито головного топчі-башу. Поліг яничарський ага. Султан щодня скликав диван, обсипав мялостинями відважних, велів обгортати їх золотими кафтанами, роздавав дирлики [46]. Тоді покликав Ібрагіма і в супроводі охорони блискучих вершників поїхав оглядати античні руїни острова. Тут були фінікійці, греки, перси, був великий Іскандер, візантійці, християни, усі лишали по собі сліди, усе стало здобиччю часу, руїною, покидищем - і тільки вітри, море та білі хмари, а більше нічого. Меланхолія султанова ще поглибилася від споглядання залишків древнього акрополя Ліндос на другому кінці острова. Голі береги, жовтуватий дикий камінь, гавань, оточена викладеною із тесаного каменю стіною, рельєф корабля на стіні, мов високорогий турецький півмісяць. Кілька білих мармурових колон, безконечні сходи, що ведуть від гавані мовби до самого неба, широкі, пустельні, втілення простору й порожнечі, невловимої і певпокореної. Чи не нагадує це простір, який він прагне подолати і котрий насправді ніколи й ніким не може бути подоланий так само, як і жінка? Завойовуєш камені, а не простір і не душі людські. Чи може він сказати, що завоював душу Хуррем? Тіло її упокорив, запліднив насінням Османів, а душу? І що він знає про цю маленьку загадкову дівчину з далекої України?

- Занадто багато гине ісламських воїнів,- похмуро сказав султан Ібрагімові.

- А хіба вони не народилися для того, щоб умирати? - безжурно відповів грек.

- Занадто багато гине,- уперто повторив султан. Нарешті гармати розбили круглу башту святого Миколая - найміцнішу й найбільшу в твердині, у пролом кинулися яничари, але на їхньому шляху стали плече до плеча рицарі - у чорних плащах до коліна, з білими хрестами на грудях, з широкими мечами в руках, і попереду - сивоголовий Іль-Адан, якого не брали ні меч, ні куля, і яничари були відкинуті, а вночі пролом закладено міцним камінням, і твердиня знов стояла мовби ще неприступніша.

Не помогло те, що султан одягав на дивані своїх візирів у золоті кафтани.

Не помагали завивання військових імамів: «Воюйте з тими, які і; де вірують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за своє життя, знесилені, знищені».

Не помагало заохочення башів: «Захоплені камені й земля припадуть падишаху, а кров і добро - переможцям».

Минали тижні за тижнями, а твердиня стояла. Жменька рицарів не піддавалася сотням тисяч султанського війська. Вже проти кожного каменя Мустафа-паша виставив не по одному воїну, а по двадцять, але фортеця не піддавалася. Величезний Сулейманів флот не міг пробитися в Родоську гавань, найбільші султанські гармати не могли розколоти каменів твердині, хвилі пристуків розбивалися кривавими бризками, військо задихалося від бруду й сміття, що виростало довкола нього цілими горами, від палючого сонця не рятував навіть морський бриз. Принесена якимсь кораблем із Стамбула чума щодня збирала ще страшніший ужинок, ніж кривава смерть на стінах фортеці, тяжкий гнів заволодів Сулейманом, котрий бачив, що його наміри закінчаться тут так само безславно, як закінчилися колись і для великого Фатіха.