Роман юрби

Роман юрби

Хроніка “безперспективної” вулиці

Письменник, який випробовує буденністю

“Естетична програма мого творчого покоління була і лишається простою: увага до пересічної людини, до людини серед людей, людини серед тижня – саме тієї, котра живе побіч тебе. – Так сформулював Валерій Шевчук свою творчу позицію при врученні йому Шевченківської премії. [1] – Навіть у своїх історичних творах я завжди прагнув до зображення саме такого героя, бо вважав і вважаю, що це один із достойних способів повернути літературі її високе, гуманістичне, загальнолюдське призначення. Вважав і вважаю: тільки любов’ю до малого, часом упослідженого, але добротворного брата свого можна виміряти сенс своєї праці”. І ця естетична програма творчого покоління шістдесятників є повною мірою естетичною програмою самого В. Шевчука. Творчість цього письменника – приклад того, як можна, відстоюючи своєю працею право митця бути самим собою, творити так, як підказує йому письменницька інтуїція, освоювати нові естетичні площини без озирання на будь-які приписи офіційної критики.

Валерій Шевчук – письменник своєрідного художнього стилю, який чи не найбільше з-поміж своїх сучасників “увібрав” тенденції розвитку світової літератури, належить до письменників-інтелектуалів філософського спрямування, загалом тяжіючи до змалювання культурних, духовних сфер життя (“На полі смиренному”, “Дім на горі”, “Три листки за вікном” та ін.), в центрі подій його часто є людина інтелігентна, високоінтелектуальна, той тип українця, що належить до книжників. Такі герої не тільки є носіями культурного коду свого народу, оскільки акумулюють культуру своєї епохи, – вони мислять її категоріями і сприймають світ крізь призму своєї освіченості, інтелігентності, прагнення до самопізнання й саморозвитку. І при цьому вони перебувають не тільки на марґінесі суспільного життя, а й у своєрідній опозиції до тоталітарної держави, чим, власне, ця їхня маргінальність і обумовлюється. Тим-то зрозуміле тяжіння В. Шевчука до символіки, притчевості, алегорій, а фантастична трансформація об’єктивної дійсності потребує від нього синтезу реального та умовного стилів. Його образи, що концентрують певну філософську символіку, співвідносячись із фактами реальної історії, підносять до рівня символу й факти цієї історії, а також кидають відсвіт на події сьогодення, витворюючи відповідні паралелі.

Умовно в його творчості можна виділити три основні напрями: історична проза, яку сам автор називає історичною фантастикою; твори на сучасну тематику; літературознавчі та історичні розвідки. І ці три тематичні структури цілком органічно з’єднуються в одну цілу творчу будову, яка й охоплює витворену уявою митця художню галактику, його своєрідну візію України, що, очевидно ж, неможлива як без ретроспективного погляду вглиб віків, так і без художнього віддзеркалення українського життя другої половини XX ст. Тим-то настановою митця було простежити духовну еволюцію українця, котрий віками вибудовував своє “я”, здобуваючись у кінцевому підсумку на історичне зростання духовності – на рівні цілої нації. У художньо-жанровому коді його кількавимірної різножанрової прози, в якій і простежено 1000-літній розвиток духовності українського народу, діалектику української душі від дохристиянських часів до новітніх, тоталітарних і постколоніальних, завжди запрограмована значуща проблематика з її загальнолюдськими вартостями й орієнтаціями, цікавими цілому світові.

Його проза цілком модерна за своїми художньо-стильовими ознаками, дає панорамне уявлення про українську людину як продукт специфічних історичних, національних, етнопсихологічних та соціально-політичних умов і її, цієї людини, власні потуги – вдалі чи невдалі – вирватися з лабет екзистенційної буденної одноманітності та духовної убогості.

Здатність письменника до самозречення, вивищення над догмами тоталітарного світу (а більша частина творчого життя письменника припала на період тоталітаризму), внутрішня свобода творити так, як лягає на душу, без жодних озирань на офіційні приписи, і явила нам письменника такого масштабу, яким є нині В. Шевчук. Необмежено відкрившись назустріч творчому покликанню, він сягнув тієї міри внутрішньої свободи, яка дозволила йому залишатися нонконформістом у жорстких умовах тоталітарної держави. Якщо над багатьма письменниками, що нібито комфортно почувалися в рамках соцреалізму, тяжів схематизм, страх цензури, спрацьовувала самоцензура, а творчі поривання обмежувались потребою “гри” за відповідними, “дарованими згори” правилами, цей письменник, категорично відкинувши такі облудні приписи нівеляції художнього хисту, у цю гру не вступав – і це дозволило йому лишитися самим собою.