І це в тім числі й заради цього хлопця вона взула сьогодні лазурові черевички! Вийшов перекурити — вже й фасону набрався!.. Екскурсії справді велись російською, і на вулицях, і на пляжі теж лунала переважно російська. Це бентежило Софійку і немовби постійно нагадувало, що тут — не вдома. Тільки це. А Вадимові, ти подумай, фасону забракло. Сама бачила: тут повно україномовних туристів, усі одне одного розуміють. І їй було аж не по собі, коли ті — поважні з вигляду люди — раптом починали соромитись рідної мови, переходили на російську... Ламати себе через коліно, щоб лиш тримати фасон? Щоб виглядати так само трагікомічно, як зараз Вадим?
— Ну, тоді, Ваде, ти маєш не стояти зі мною поруч і тим більше не говорити! — усміхнулась лукаво.
— Ето ж чєво?
— Бо всі здогадаються, що ти не з Москви!
Суворий погляд екскурсовода нагадав, що базікати
в музеї нечемно. Утім, здається, в Кулаківського і так забракло слів після сказаного Софійкою.
Хоч екскурсія і велась російською, і заважали її нормально слухати, проте вухо чітко вловило надто часто чуте сьогодні слово мамай. Але тепер це були, здається, не козак і не козакування!
— ...Тоді Мамай із Орди переселився у тодішню Кафу, нині Феодосію, де 1381 року й помер...
— Перепрошую, але хіба Феодосія не входила до Золотої Орди? — це вставила своє слово й інтелектуалка Леся.
Відрадно, що екскурсовод не лише не сердиться, що його перебили й що запитали українською, але й прихильно дивиться на допитливу дівчинку й терпляче роз’яснює:
— Я кажу зараз не про імперію, а про місто Орду, яке Мамай заснував і оголосив своєю резиденцією. Те місто було не в Криму, а недалеко від місць, де пізніше козаки облаштували свою Січ. І те, що він не мав права бути законним ханом, як і те, що правив Золотою Ордою саме зі степової України, багатьох учених наштовхує на думку, що Мамай — хоч і потурчений, хоч і одружений з туркенею, але — українець.
— Цікаво, яка ця колишня Мамаєва резиденція тепер?
Леська запитує зовсім не те, що цікавить Софійку (адже важливо, чи не отой козак із бандурою і був намісником ханів), але відповідь вражає і її:
— Місто Орда тепер на дні штучного моря — Каховського водосховища.
— Як це на дні? Як це — штучного моря? Хіба моря не створені Богом і природою і не дані людині готовими? — Софійка й сама не зогледілась, що запитує про це вголос.
І ошелешено вислухала розповідь про те, що, мовляв, після другої світової війни в Союзі почалась якась там індустріалізація, людина сама проголосила себе Богом і родючі українські чорноземи затопила цілою купою морів. Такі моря зовсім не радували Софійку, радше лякали, хоч людей перед тим було й виселено! Це ж під воду пішли якісь тваринки — згадала покинуту у Вишнополі кицю Чорнобілку: та удома десь спить наїжена, і то шкода, ато — під водою! Птахи якісь, прикриваючи крилами своїх невисиджених пташат!.. Чиїсь улюблені іграшки там лишились, чиясь віковічна праця!.. Красиві і старовинні будівлі! Картини, статуї, парки! Могили, врешті-решт!.. Недавня історія з тенетами лабіринту досі тисла на серце: вже й так стільки бід випало її, Софійчиній, Україні, пережити — на тобі штучні моря на голову! От вам і орда: справжня
орда людського безголов’я! Це ж якісь науковці розробляли проекти, якісь державці — благословляли це безумство до виконання! «Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля!» Як правильно сказав поет, здається, Павло Тичина!.. Чи ж дивно тепер, що вода метиться (згадала Русалку з Білокрилівського лісу)? Чи ж дивно, що міліють річки, що в Карпатах — повінь за повінню, а на Херсонщині посухи-пожежі?.. Світ навиворіт!
І тут наче відкрилась таємниця марева, навіяного кілька хвилин тому біля кам’яної баби. Стоятимуть баби, поки люди триматимуться споконвічних дідівських звичаїв!.. А відколи увірвалось на українські землі шалене двадцяте століття, відколи перестали носити вечерю на Різдво, та й саме Різдво зневажили, відколи відцурались роду (хіба ж не зреклась Софійчина прабаба Настя чоловіка лиш через те, що якимось дурням заманулось обізвати його ворогом народу?), — то й кам’яні баби впали!
— Бачу, і ти, мов прибита? — Софійка дивується Вітиній сумній задумі.
— Ох!.. Колись наша вчи’ української мови прочита’ нам на уроці з газети... Як робили те штучне море, то хати розвалили, дерева позріза’. Остання хата лишилась і яблуня коло неї. То всі сільські солов’ї на неї злеті’ й так співали!.. Так співали! Ніби прощалися. А коли люди вже зовсім ішли, то солов’ї услід не співали вже — кричали не своїм голосом...
От тобі й ще одна міні-екскурсія!.. До загублених радянськими ордами Атлантид...
Тим часом екскурсовод завершував розповідь про Мамая:
— Поховано Мамам в селі Шейх-Мамай, тепер Айвазовське, що біля Феодосії. Його могилу, а це був кур-
ган, знайшов відомим художник Іван Айвазовский, вивчаючи археологію південного Криму.