Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

голови. О, таки вмудрилась косичок наплести! Нічого, вони ввечері з Лесею та Вітою посідають — ще кращих одна одній надріботять!

— Ти про себе?

— Ні, про медузу Горгону, чиї зміючки-антени пробують наловити інформації з ефіру, бо в голові порожньо! — трохи, здається намудрувала, але все одно краще, ніж змовчати!

— Ой, а ти, мабуть, якраз саме ефіру й нанюхалась — таке морозиш! Чи тебе зміїним ядом іще в колисці з соски поїли!

— А тебе — пепси-колою чи шампанським із, як ти колись казала, глиняних глечиків!

— Як хочеш знати, мої шнурки досі переконані, що я ніякого шампанського ще й не пробувала!

Це була Ірчина стратегічна помилка, бо Софійка знала, чим віддячити:

— Звісно! Ніякого шампанського: самогон-шмурдячок, а ще віскі й коньячок! Ну, ще зо два літри пивка у спеку!..

— Гаразд, поприколювались і баста! — раптово здалась Завадчучка. Роззирнулась і поманила Софійку на повалену й обплетену зеленню гранітну колону. — В мене до тебе розмова.

— Ну, чеши, — вдала сердиту, хоч цікавість до якоїсь Ірчиної таємниці розпирала ще від її натяків за вчорашнім сніданком.

— Коротше, тут таке діло...

Завадчучка нервово прокашлювалась, посмикувала себе за кіски і покусувала сережечку на кінчику свого нігтя. Щось, видно, таки серйозне

— Ех, закурити б! — злодійкувато роззирнулась довкола.

— Ти схотіла поділитись мріями про куріння? — навмисне під’юджувала, аби та нарешті приступила до суті.

— Тобі легко підколювати, а я, може, досі з собою борюсь! — образилась Ірка. — Тільки вже як, бува, присниться, що закурила, то це вже не кайфовий сон, а якийсь кошмарик! Типу: нащо ж було стільки себе мучити, стільки триматись, щоб отак просто взяти й усе зіпсувати! Навіть плачу від того, що так усе змазала. А прокинусь уранці — аж попускає: насправді усе нормально...

Що ж, хай виговориться. Софійка набралась терпіння й зосереджено спостерігала, як Іра сережкою-ніг-тем уже колупала подзьобану часом колону.

— Словом, я хотіла сказати... Тобто спитати... Ну, і сказати також...

— Софі-і-іє Щерба-а-ань! І-і-іро Завадчу-у-у-ук! — почувся поклик Ліди Василівни.

Гукали здалеку: довкола нікого з вишнопільців уже не було, всі перейшли на інший об’єкт.

— Де ви є? Бігом сюди-и-и-и!..

— От припекло! — аж плюнула з пересердя Ірка.

— Було ще довше вступну промову марудити! — не втрималась-таки від докору.

— Тобі щось не подобається? Можу й узагалі мовчати! — звісно, щоб Ірка — та не пирхнула!

— Та жартую, жартую! — позадкувала Софійка.

— Дівчата, де ви є-е-е-е?!

— Горлопанять, як на пожежу!.. — здається, й Ірка була не проти примирення.

Обірвали розмову й мусили доганяти.

17. СКЕЛЬЦЕ З КАЛЕЙДОСКОПУ

Усі збирались обідати, розташувавшись поміж кущів у легенькому холодку, і дівчата й собі долучились до розкладання припасів. Софійку відразу ж окупувала Віта.

— Що та Ір' з те’ хо’? Вона що, не зна’, що це я твоя подружка? — цокотіла, ревниво поглядаючи як на За-вадчучку, так і на Леську, що тепер водилася більше з Іваненком, біля нього ж сиділа і зараз.

— Нали’ тобі чаю? — догідливо ухопила Софійчину пластяночку й термоса, наче вража Ірка чи хтось інший зараз мали перехопити й особисто надати Софії цю неоціненну послугу. У шляхетному пориві товаришка зачепилась за колючу гілку над головою і плюхнулась простісінько на Софійку, жбурнувши їй і собі в очі гарячим фонтаном. Поки Софійка поспішно змахувала з повік несподіваний компрес із заварки (такі практикувала на собі тітонька Сніжана), звідусіль посипались дотепи:

— Чай — це не лише цінний напій, але й цілий термос чудового засобу для вмивання!

— Віка Кущ зашпортнулася за терен!

— Ні, це Віта Терен зачепилась за кущ! — Ого, Альбабарін доєднався!

— Подружки нерозлий-чай! —Леле, чи не той старшокласник звідкись намалювався? Боже, це ще ганебніше, ніж загубити черевичка!

— Вікука — вона і є Вікука! — мстився за мамаювання Кулаківський.

— Зараз як вікукну — аж тамо в ярку будеш кукати! — знов присадив його Алі-баба.

— А тобі, Софко, личить: мов так і народилась! — це, звісно, Завадчучка!

— її, бідолаху, як не бджола кусає, то окропом обіллють! Якісь двадцять два нещастя! — це вже забігала круг своєї учениці Ліда Василівна.

Біля Віти ж бігала медсестра.

— Дуже пече? — тихенько шептала над головами стурбована Радзивілка.

— Пробач, Соф, я не хтіла! — перепрошувала Віта.

Софійці пік зовсім не окріп, а чергова халепа, в яку

знов так публічно вляпалась. Утім, Сашків камінець, гойднувшись на грудях, мов нагадав, що треба вміти гідно вийти з ситуації. Тому видушила з себе усмішку, демонстративно-поважно струсила зі своїх та Вітиних брів рештки заварки й хрипко проголосила:

— Дякую за співчуття. Зворушена увагою. Пропоную од видовищ повернутись до хліба! — велично вказала на накритий стіл.

Усі розсміялись і азартно допались до їжі.

— На, це тобі! Я все одно більше воду люблю!

Альбабарін простягав Софійці свою непочату

склянку з чаєм і бутерброда! Наче знає, що вона, Софійка, може вмерти без чаю!

— Дя... Дякую! — аж затремтіла від зворушення.