Сад Гетсиманський

Андрій зібрався «з речами», взяв свою незмінну й єдину торбиночку, зроблену з майки, потис товаришам руки й пішов. До камери весело помахав рукою — «Пока, пока…» Камера його проводжала підбадьорливими посмішками, поглядами співчуття, тихенькими помахами рук, зітханнями — «От. Двадцять діб карцеру!»

Але Андрія не вкинуто до карцеру. Його звели вниз і впхнули в іншу камеру. Це була т. зв. «Штрафна камера» ч. 3.

Вогка цементова підлога, півморок, тмяна електрична лампка в стелі, брак будь–яких вікон і повнісінько півголих людей в лахмітті — це перше, що кинулося в очі. Постоявши біля дверей, Андрій, не чекаючи запрошення, почав розташовуватись біля параші, як вдома. Це його законне місце. Підлога, як звичайно, була мокра й на неї не можна було сісти, але то нічого. Сів навпочіпки і, так розташувавшись, почав розглядатись.

Вражіння, — що він опустився з верхів людського суспільства в самісінькі його низи. Який контраст! В 12–й камері — переважно високоосвічена інтелігентна публіка, а ті, що й не мали високої освіти — вірмени, перси та греки — були все–таки людьми поважними, статечними. А тут — основна маса, це кримінальний елемент, злодії–рецидивісти, урки–професіонали. Це чути було з мови, з поведінки, з несамовитої блатняцької матюкні. Вони лежали й сиділи попід стінами на купах «барахла», грали з азартом в карти на речі, на пайки хліба, на «баланду» (завтрашню, післязавтрашню й на тиждень наперед!), несамовито сварились, розсипаючись істерикою, і здавалось, що ось–ось почнеться бійка. Посередині сиділо на підлозі (на речах) два ряди неблатняцької публіки, вони щулились мовчки, нишкли, не подавали голосу. Вони сиділи нерухомо, похнюпившись, сиділи щільною лавою і були ніби острів на розбурханому морі, розділяючи те море навпіл. Море вирувало.

Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство, і на саму камеру, що була темним, вогким льохом, Андрій розумів, для чого його сюди вкинуто, й іронізував з того. Це давня й добре йому відома метода слідчих ще ГПУ, а тепер і НКВД, знущання над непокірними — вкидання політичного в’язня до камери «соціальне близьких», тобто до кримінальних, що всією душою ненавиділи інтелігенцію, політичних в’язнів, вбачаючи в них не тільки ворогів совєтської влади, а й своїх власних, через яких, мовляв, їм так погано живеться на білому світі. Вони так навчені. Дике явище, але реальне — в арештантському світі все стояло догори ногами. Цей світ, як і кожен, був поділений надвоє — на упривілейованих, тобто на верхи, і на упосліджених, тобто низи. Тільки тут верхами були кримінальні злочинці й душогуби, соціальні покидьки, трактовані владою, як «соціальне близькі», лиш «трішечки зіпсовані», низами ж була вся решта — вчені, професори, інженери, взагалі все, що інтелектуально розвинене, здібне мислити, здібне до творчості й політичної акції, злочин яких в тім і полягав, що вони ставилися до існуючого порядку речей критично й прагнули, бодай в думках, до його удосконалення або зміни. Ці «низи» були сліпо ненавиджені «верхами», й цим останнім дано право безкарно над першими верховодити, знущатися над ними, топтатись по них, розпоряджатись їхнім майном і навіть життям. Щоб створити для політичного нестерпні умови в і так тяжких тюремних або концтаборових умовах, його кидали до кримінальних, до арештантської «аристократії». Андрій вже колись проходив цю школу і тепер ждав, що з того буде. Ждав брутальної агресії ворохобної орди проти себе.

Але, на диво, ніякої агресії не було. Лише один з тієї братії — він же староста камери — підійшов до Андрія й попросив закурити, пильно його оглядаючи. Оглядини справили на нього, очевидно, солідне вражіння, він поблукав очима по Андрієвих біцепсах, по голих грудях і по всій його дебелій фігурі й, не дочекавшись «закурити», бо в Андрія не було тютюну, запропонував свій кисет. А як Андрій спокійно скрутив цигарку і повернув кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро:

— Звідки сам?

— З Колими, брат.

— Та–ак? Троцькіст? Андрій зітхнув:

— Бери вище.

— А хто?

Андрій помовчав, пустив хмару диму й зітхнувши, цілком довірочно поінформував по–дружньому:

— Терорист.

Це мало цілком передбачені наслідки.

Отаман, приємно вражений, оглянув Андрієву фігуру ще раз пильно й, переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть, і є, нічого більше не сказав. Повернувся до своїх. І там бовкнув:

— Не трогать! То, брат, «парень на большой!» А не якийсь лягавий інтелігентик.

Андрій посміхнувся. Посміхнувся з того, що цей світ «соціально близьких», далебі, еволюціонує. І еволюціонує зовсім в небажаному для слідчих напрямку Він вже не ненавидить політичних «контриків» взагалі, а диференціює їх і має сентимент до певної категорії. Має сентимент до солідних і рішучих людей, як–от терористів, не міняючи свого презирства й зневаги до «лягавих інтелігентиків». Знаменито. І Андрій в думках іронізував зі слідчого, що він так прорахувався та що не знає, які процеси відбуваються в людських масах. Воістину «биття визначає свідомість!» Реконструкція людських душ під тиском биття відбувається повною парою.