Сад Гетсиманський

Після цього Андрія відправили назад… Але не до «брехалівки», а на Холодну гору. З цього було ясно, що в його особистій справі конвейєр став, і став він не так через зміну ситуації, як через брак слідчого. Тепер от того слідчого будуть підшукувати, відповідного калібром. Що ж до ситуації… Паскудна та ситуація витворилась. Чи не занадто він з одчаю й безтямного розпачу загнув з тим Донцем? Ні, не занадто. Зрештою, хто загнув, той може й розігнути. Але… Він хвалився «кращою й сильнішою ідеєю». Гаразд. «Сильніша» ідея потребує й «сильнішої» проби і вона від того тільки виграє… Якщо вона є.

II

На своє здивування й втіху, в камері 12–й Андрій несподівано переконався, що він не зробив ніякого відкриття Америки вибриком з тим Донцем. В час його відсутності в камері сталася подія, яка тепер потішає цілу громаду, потішає несамовито. А хіба це не потіха?.. Сидів у камері такий тихий і смутний юнак, Сокіл на прізвище. Ніхто не знав, у чому суть його справи, лиш всі знали, що він проходив тяжку пробу на слідстві та що був він секретарем В… райпарткому. А ще знали, що він якось особливо тяжко «розколовся» і тепер чекав на етап, бо діло нібито пішло на ОСО. А може, прийде й розстріл — це, як гра в лотерею. Діло могло піти й на трибунал. І от одного дня до камери ч. 12 вкинуто нову людину, в подертій і заяложеній військовій уніформі, змучену, видно, дуже й довго мордовану… Ця людина була досить відомим грізним слідчим Криворучком. Вона зустрілася з Соколом і відбулася приголомшуюча сцена на очах всієї камери.

Криворучко, ставши перед Соколом, заплакав і проговорив з трагічним докором:

— Гриша! Навіщо ж ти так зробив?.. У мене ж дружина й дітки…

Сокіл визвірився:

— А у мене хіба нема?!

— І бідолашна мати.

— А у мене хіба нема?!!

— Мене так мучили…

— А мене хіба ні?!! А–а–а… Цить! Цить! Гад!

— Гриша!..

— Цить, гад!! Поїдемо разом ще й не такого хлистати… Разом, разом, Коля! Разом… Якщо тебе ще не втоплять в параші…

Що ж виявилось?

Гриша й Коля були колись добрими товаришами дитинства. Дружили — водою не розлити. Разом виростали, разом до школи ходили, разом в революцію жовто–блакитний прапор підіймали над рідним містом, чіпляли його на «Нардомі», над просвітою, разом до дівчат залицялись. Разом потім через комсомол шлях пробивали. Потім шляхи розійшлися… Зустрілися вони в НКВД: Гриша в ролі арештанта, «петлюрівського прихвостня», а Коля в ролі грізного слідчого, ще й начальника відділу. Зустрілися — один одного «не впізнали». Власне, «не впізнав» Коля свого друга. А Гриша впізнав і… тим було для нього гірше. Криворучко був особливо твердий, і непримиренний, і особливо жорстокий з Соколом, щоб нікому й в голову не могло прийти, що вони були будь–коли знайомі, а тим більше товаришували. Коли Сокіл почав у хвилини відчаю нагадувати про колишню дружбу, апелюючи до людської совісті свого слідчого в ім’я їхнього дитинства й такого прекрасного товаришування, Криворучко мордував Сокола несамовито, вибиваючи будь–які спогади з голови палкою, спростовуючи їхнє знайомство. Того знайомства ніколи не було! ніколи! І бути не могло!!! Серед «ворогів народу» в Криворучка ніколи не було й не могло бути знайомства! Такі от специфічні умови зробили Соколову чашу особливо гіркою, а перспективу безвиглядною. Він довго мучився, мучився фізично й морально, аж поки терпець йому не урвався. Тоді він «завербував» свого слідчого, свого колишнього друга дитинства. Він завербував його, керований страшною злобою та лютою жадобою відплати. Для цього йому досить було навести в присутності вищого начальства кілька фактів і підперти їх аргументами, й Криворучкова пісня була проспівана. А аргументів Сокіл мав досить. Гробив себе, але угробив і Криворучка. З грізного слідчого Криворучко опинився в ролі арештанта окремої категорії, до якої належали всі «викриті» співробітники НКВД, й його так бито, що м’ясо відвалювалося від костей після «великого конвейєра». «Розколовши», Криворучка нарешті вкинули до Холодногорської тюрми, де він випадково потрапив до камери ч. 12, ніби зумисне доля хотіла звести їх докупи — двох друзів дитинства. І тепер камера мала потіху. Староста примістив Криворучка поруч із Соколом, і вони сиділи насурмлені — два затятих вороги. Криворучко поглядав на Сокола, й його очі бралися сльозами.

— Навіщо, ах, навіщо ти це зробив?!

— Цить! — визвірявся Сокіл, а тоді саркастично потішав: — Нічого… Не хвилюйся, Коля! Поїдемо на Колиму, а може, на північний бігун… Будемо заразом ведмедів ловити, так, як колись разом ловили бедриків… Пам’ятаєш? А пам’ятаєш, як ми разом чіпляли жовто–блакитний прапор?.. А як на фронт виступали?.. А!? Пригадуєш? Отак разом і до смерті… Гарно буде…

— Гриша!.. Я ж ні в чому невинен…

— А я винен?!!

— Я не винен, що тебе так…

— А я винен, що ти мене так!… Га?! Сиди–сиди, Коля! Сиди… Сиди, товаришочку мій дорогий… Сиди, чортів сину!! Гад ти, Коля! Сиди…

Камера заходилась від реготу.