Сад Гетсиманський

Що особливо вразило, коли він роздивився, це що всі пасажири цього карикатурного, цього пародійного вагона були робітники, індустріальні робітники. Щоб зробити цей висновок, не треба ані питати, ані гадати. 3 засмальцьованого й ідеально брудного та обшарпаного «профодягу», робочих комбінезонів, з рук і облич, з уривків фраз і реплік видно, що це все робітництво різних фахових профілів, представники нового (зовсім нового) українського робітничого класу, працівники індустрії великого промислового центру — Харкова: з тракторного заводу, паротягобудівельного, ХЕМЗу, авіазаводу, сталеливарень, робітники депо, залізничники, трамвайники, будівельники тощо, тощо. Вони їдуть цим «робочим» поїздом на працю, поспішають із усіх станцій, містечок і призалізничних сіл геть з відстані ста кілометрів. По цій лінії. І так само вони ж десь їдуть, поспішають по всіх інших чисельних радіусах до центру, боючись спізнитися, під страхом тяжкої кари… Відчуття цієї кари здавалося написаним на кожнім обличчі. Поїзд зупинявся на кожній станції й полустанкові — а їх було густо, — із вагона ніхто не вилазив, а тільки влазили й нього все нові й нові пасажири. Вагон набивався до того, що люди вже висіли один на однім… І все це були робітники. Це було приємно. Правда, всі вони якісь засмоктані, виснажені, обдерті й до того ж ще ніби чимсь пригнічені — безмежною втомою а чи злиднями, — але це були все ділові, зовсім якісь відмінні люди. Зосереджені в собі й позначені тавром суворої професії. А Андрій успадкував від батька велику й щиру любов до людей, хай і марудної, але творчої праці, до людей діла, що творять матеріальні цінності. Він не бачив бруду, він бачив мозолясті й тим шляхетні руки. Це розігнало сон. Ще не так давно по цій лінії при цій–таки самій владі, після того як було заповіджено початок нової ери і навіть заведено нове літочислення — не від народження Христа, а від «25 октября 1917 года», — їздили переважно торбарі та спекулянти, спритні міщухи «Юга Росії», що циганили по селах і возили до Харкова на Євбаз шматочки масла та сала, а звідти старі галоші та лахміття для обміну в селах знову на масло та сало. Зараз такого типу пасажирів зовсім не було. Звичайно, не тому, що спекулювати було нікому, а тому, що спекулювати було нічим. А ще тому, що пронеслися жахливі бурі, які з усіх поробили старців та поставили весь соціальний уклад догори ногами. Все зірвали з якоря. І тепер людський склад цього от карикатурного поїзда має зовсім інший вигляд. Те, що їде в ньому замість «лошадєй», має зовсім інший характер. І попри все, той характер, як на Андрієву думку, досить–таки втішний, бо він — Андрій — належав до числа тих, які вважали й вважають, що з його нації доти не буде діла, доти вона буде упосліджена і у власній хаті бита, доки якою завгодно ціною не опанує міста, доки не оволодіє власною індустрією, доки не матиме свого сильного, ідеально зорганізованого робітничого класу, доки ота ледача й інертна міщанська та селянська стихія з її «моя хата скраю» не видасть з себе масово людей в промисловість і опанує її, опанує машини, опанує всі надбання науки і техніки, високі школи, залізниці, всі найважливіші заклади й секрети механізму управління всіма галузями народного господарства. Словом, доти, доки вона не піде війною на місто «явочним порядком» і не поверне його собі, доки не перестане хуторянити й позіхати, а не почне будувати. І от початок цього великого процесу він бачить… Правда, це все повстає з великого горя, але то не важно. Правда, вони ще раби, але такі швидше перестануть бути рабами. І нарешті, правда, що вони зараз будують собі на безголов’я, але колись все те, що вони збудують, все–таки належатиме їм;

Зрештою не важно, що вони будують, а важно, що вони будують. І вони ним заволодіють…

З мови, з інтонації, з жестів Андрій бачить, що ці обдерті й замурзані робітники здебільша ще селяни, що це зовсім свіжі, скороспечені представники індустріального українського пролетаріату, але — як їх багато! Вони становлять майже сто процентів «населення» цього торохкітливого поїзда, та й ще тиснуться на кожній станції, проклинаючи енергійно невідомо кого (так, на здогад буряків), бо не можуть сісти як слід до переповнених вагонів і ризикують спізнитися. Лиш де–не–де межи робітниками трапляються окремі особи інтелігентних професій, т. зв. «службовці» та «інтелігенти», що теж поспішають до центру на працю, і зовсім немає ніяких перекупок, ані старців, якими завжди так рясніють усі приміські поїзди. Для перекупок це невигідний поїзд, для старців теж — тяжко поживитися тих, хто самі є старцями, хоч і належать теоретично до класу–«диктатора», класу–«гегемона», в тих, що спішать на працю, щоб там кривавим потом заробляти на хліб щоденний.