Сад Гетсиманський

Спершу безмежна й таємнича темрява. А потім у неї увійшов промінчик — то сонячний промінь продерся звідкілясь, сам–один пройшов у дірочку, що була в темному запиналі (в чорній хустці, якою мати запнула вікно, йдучи на поденну, щоб діти довше спали), й простягся, як золота струна, через чорноту. Він стояв навскоси — від невідомої й незнаної для дитячого розуму точки десь вгорі і вниз, в проломину, що утворилася на полу, бо одна дошка з того полу випала. А в тій проломині десь ген внизу сяяла веселка. Там кінчався промінчик тією веселкою. Андрій дивився в проломину на дивну чарівну веселку й намагався дістати її пальчиком. Тягся до неї з усієї сили. Веселка промінилася, сліпила очі. Нарешті він її дістав! Дістав, торкнув, але… Веселка згасла. (То була маленька стеклярусова намистинка, але звідки йому було те знати. То була чарівна веселка! І от та веселка погасла). В розпачі він намагався її якось викликати, хай вона засяє знову, тягся руками й всією душею в проломину, поки… поки туди не звалився. Всі лишилися на полу, спали покотом, а він один десь у безодні. Промінчик теж згас і все обгорнула темрява…

І другий спогад, що ринув в імлі Андрієвого спустошеного серця: така сама темрява, а в ній сонячний зайчик. Невідомо, звідкіля він узявся, як він прокрався, але він мерехтів і бігав (він бігав у ночвах, що стояли з дощовою водою посеред хати) — він жартував. Потім якимось дивом той зайчик опинився вгорі і там завмер… І вже не було зайчика — десь з темряви дивилася скорбна Божа мати з дитям на руці. То та почорніла іконка, до якої мати їх щовечора ставила навколішки молитись. Але тепер вона була ясна–ясна, мерехтлива. Вона ожила й дивилася з темряви. Зачарований і зляканий Андрій не міг вийти з дива… І він пам’ятав потім усе своє життя це дитяче, таке дивне, таке зворушливе «чудо», що було другим відправним пунктом його сприймання світу… Божа мати подивилася на нього й на всіх сплячих, посміхнулася скорбно і… теж погасла.

З серця видирається туга.

Погасло. Все погасло. Пружина розкручена, й ніщо не в силі вже її накрутити. Думка пробігає швидко, гарячкове, хаотично через все життя й зупиняється над безоднею, в якій погасла веселка його життя. Все. Так, все. Безповоротно… Ну ж, чого вагатися?! Серце набрякло від болю, і той біль заступає все, і його несила терпіти. Вік розливається в безкінечність. А під ним — вже немає нічого, все спопеліло, лише стоїть, як табличка, прокляте слово над усім, в що вірив і що любив:

«Жгут»…

Андрій зціплює зуби й простягає руку… Камера спить. Звалище людських кінцівок спить, зваляне в хаос, в кладовище людських нервів і поторощених сердець. Андрій простягає руку й тихенько мацає щілину межи дошками, рука його несамовито тремтить… Ні, треба спершу налити чаю в миску… Тихесенько наливає в миску теплого чаю й оглядає камеру — чи всі сплять? Всі сплять. Як побиті… Хапаючись, Андрій напинає ліву руку, а правою шукає за ножиком. І в поспіху не може знайти… Всі сплять, а він не може знайти… Ось хтось прокинеться! і тоді — тоді все пропало, — він уже не втече з цієї камери, з цього світу, від цього нестерпного болю… Де ж він?! Чи, пак, він його поклав під голови? В забутті вийняв і поклав під голови?! Андрій мацає під ганчір’ям — нема… Тоді хапається за кишені — здається, він його поклав сюди… З несамовитим розпачем, тремтячими руками він шарить по кишенях, поза рубцями лахміття, і знову в щілині, і знову в кишенях — що займана!.. Господи, що ж це таке?! З його горла ось–ось має видертися стогін. Може, це він уже збожеволів?! Збожеволів?!

І раптом намацує маленьку паперову горошинку… В кишені… За рубцем…

Горошинка — записочка від Катрі!..

І так, ніби після того заштрику тоді на слідстві, його всього стрясає. По тілу йде гаряча хвиля, аж зашпари заходять в пальці, хтось попустив гальмо й розсунув темряву.

Андрій розгортає записочку й читає дрібненький почерк:

«Будь мужній! Тримайся! Любий!»

Він цілує ту записочку, й знову складає в горошинку, й стискає ту горошинку в руці. Витирає спітніле чоло… «Фу–у, малодух!.. Ну–ну, ще не час! ще не час…» , спершись об стіну спиною, сидить, блідо посміхається… В серці хтось знову накручує пружину. Накручує до краю.

Паперова горошинка, просякла потом, притиснена пальцем до долоні, проміниться в серці так, як колись той образ Божої матері.

. . . . . .

Вранці до Андрія підійшов Санько:

— Андрію Яковичу! А може б, я оце вас поголив? Діставши згоду, Санько намилив Андрієві щоки справжнім милом (десь доп’яв змилочок), потім вийняв із своєї кишені Андрієву пропащу залізячку й гарненько його тією залізячкою поголив. Заскаливши око, він її так гарно «підтягав» об підошву черевика…

Андрій почервонів, як дітвак, спійманий на шкоді, але нічого Санькові не сказав. В Санькових руках ганебний доказ його слабодухості.

Але ж і варвар! Коли він її так мистецьки вкрав?!

Андрій лишився жити. Лишився нести свій тяжкий хрест до кінця. Поки впаде.

Того проклятого односкладового слова й прикритої ним жахливої суті не вистачило, щоб зіпхнути його на той світ.