Сад Гетсиманський

— Сьогодні неділя, а значить, вихідний день для великого жаху, бо сьогодні нікого не беруть на допити (хіба кого не кого там), це раз. Друге — прийде завтра і неділі вже не буде, бо понеділок то не неділя. І, нарешті, — «пролетаріат не має чого втрачати, крім…» — ця, як відомо, геніальна теза є без сумніву основою шибеничного гумору всіх віків. Тож — «Лови момент! Коли маєш нагоду посміятися сьогодні, не відкладай на завтра. Смійся сьогодні, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пізно». «Ще поки людині дають, крім кунді–бунді, борщу й каші, вона має всі підстави весело сміятися. Коли ж ъй зроблять „чих–пих“, тоді вона вже сміятися ніяк не зможе».

Всі ці «афоризми з арсеналу найновішої філософії ув’язнених мислителів» і ще низку інших подібних уїдливо й загонисто висловив Краснояружський, сидячи в позі факіра, й закінчив:

— Так сказав Заратустра!

Карапетьян розповідав речі, яким не може дорівняти жоден анекдот у світі. Та де! Щось подібне могла витворити лише така без подібна, така неповторна, така карколомна епоха, в якій вони мали щастя жити, а тепер мають щастя сидіти ось в цій тюрмі і ці всі незрівнянні речі слухати. Сам Карапетьян — перський вірменин і розповідав свої історії на перський лад, які в сумі можна б поставити під один заголовок — «Перські мелодії» або «Перські мотиви». Він ніби прибув до цієї камери недавно з іншої, а в ту ще з іншої — так обкружляв за рік всю цю тюрму, ще й тюрму на Холодній Горі і надивився всього та наслухався доста, а ще більше пережив сам і мав що розповідати. Але він розповідав тільки «перські мотиви» — пригоди персіян і вірмен на слідстві в цій модерній тюрмі, в «органах революційної законності».

Злі язики, сконденсовані в шепоті Охріменка, який всі відгомони тих язиків визбирав і от передавав Андрієві, говорили, що сам Карапетьян «вербовщик» усіх тих нещасних вірмен та персів, що масово йдуть по всіх сферах новітнього пекла в ореолі приголомшуючої анекдотичної слави. Вони, нібито для спрощення справи, йдуть всі по одному шаблону обвинувачення й методів слідства як перські шпигуни й диверсанти, організовані в єдину організацію. Організовані, звичайно, довільно в лабораторії оцієї «фабрики–кухні», в чому нібито не останню роль зіграв оцей ось… Але то говорять злі язики й Охріменко. Тим часом Карапетьян справляв вражіння дуже порядної людини, дотепної й гострої на язик, лише безмежного й одчайдухого циніка, що достославний вірменський гумор довів до віртуозності, глузуючи сам з себе й своїх братів крові.

Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва, зроблене з процідженого хліба, тертої цегли і паленої гуми) в формі чорта–Мефістофеля, до речі в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, — натоптав її махоркою, припалив у інженера Н, а тоді затягнувся, пустив хмару диму й, дивлячись на інженера, з безподібною щирістю й простотою душевною промовив:

— Карошій тюрма ті пастроїл… Карошій… Спасіба, брат…

Помовчав. А тоді обернув лице до рудого аматора аеродромів:

— А ти маєш бальшой вуха — так добре слухай. Следоватиль спитає, а ти й не будеш знати, що Карапетьян казав, і пропали твої вуха — одірве начальник разом з твоєю карошей башкой…

Сміх. Карапетьян помовчав після такого вступу, а тоді почав оповідати свої фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прапрабабуся — перська Шехеразада свої фантастичні новели «Тисяча й однієї ночі». Говорив він таким барвистим і оригінальним діалектом, який, на жаль, годі відтворити будь–якою іншою мовою. Звичайний же переказ — то лише тінь їхня бліда.

…І от побликав того дурного Аслана товариш слідчий та й каже:

— Піп твій сволоч, усіх вірмен завербував. Що ти на це скажеш? Аслан мнеться. Сказати «правда» — зле. Сказати «неправда» — також зле. А знає, що піп «таки да», всіх завербував по списку, який йому дав слідчий, всіх підписав, ще й благословив — «належать до контрреволюційної, терористичної, диверсійної, шпигунської, воєнно–повстанської організації». Але сказати це — по–перше — від Бога гріх і страшно, а по–друге — за свою шкіру знов–таки страшно, а в–третіх — слідчого страшно, бо він тоді почне бити, щоб признавався за себе і за всіх інших… А що признаєшся? — коли піп за всіх «признався». А слідчий насідає: «Що ти на це скажеш?!» Цебто про попа.

Думає, думає Аслан і нічого не може придумати. А слідчий напосідає. Бо йому треба знати, чи належав Аслан до контрреволюційної організації і що робив. Цілий день думав Аслан, сидячи на ріжечку стільця та все падаючи з нього, коли слідчий торкався «пальцем» до його бідної голови: «Ну, ти будеш говорити?» Нарешті Аслан не витримав і звомпив: — «Я буду говорити!»

— Говори! — сказав слідчий.

— Що ж, — сказав Аслан, зітхнувши, — пиши, гражданин слєдоватиль!.. Піп наш, він — як той бідний Карапет. Як ти його призначив генералом над усіма шпійонами — то йому зле. А як ми його скинемо з генерала, то йому буде ще гірше… Пиши, що все правда і що я — теж контрреволюціонер.