Сад Гетсиманський

Недавно вся площа була точно розмірена й розподілена, і за кожним закріплена рисками на стіні, що визначали межі, від поки й до поки чия територія. Але то було тоді, як в камері було двадцять семеро людей. Тепер на одного більше й старі межі не придатні. Треба розмірювати знову. Але як розмірювати знову, коли, скажімо, Узуньян такий тонюнький, а Охріменко такий товстий? Як дотримати принцип справедливості? Одначе Руденко, взявши тоненьку мотузочку (заборонену річ! бо на ній можна повіситись!), змобілізував того самого інженера, що збудував цю тюрму, і звелів йому обчислити, яка мусить бути завдовжки мірка, коли попід стіною сидить вже не тринадцятеро, а чотирнадцятеро, тоді нав’язав на тій мотузочці з поміччю інженера вузлик і заходився перемірювати стіну. Нарешті переміряв, застосувавши цілковиту „зрівнялівку“, бо щоб так скоро врахувати й обчислити всі відхилення від норми (відхилення на товстих і тонких), забракло йому й самому інженерові знань найвищої математики. Діставши кожен свою „межу“, почали укладатися. Але укладання якраз і вперлося в непереборимі труднощі — теорія не сходилася з практикою: як укластися на території, на якій не можна укластися? Скажімо, коли найменша людина має все–таки 40 сантиметрів у плечах, то як їй укластися на 25? Це раз. А вдруге — коли камера має всього 2 метри ширини, то як укластися двома рядами насупроти так, щоб пальці ніг і п’яти кожного не торкалися обличчя свого „візаві“? Особливо погано приходилося тим, у кого „візаві“ був довготелесий. Найкраще б лягти всім на спину, а ноги поставити кроквами і так стати, але як лягти на спину, коли тяжко лягти навіть боком? Словом, почалися суперечки, сварка, дедалі гарячіша. Хтось пропонував лягти „валетом в йолочку“, хтось пропонував „валет в замок“… При тій нагоді Андрій узнав, що існують способи спання системи „валет в ялинку“ та „валет в замок“. Але навіть ці досконалі в'язничні винаходи тут було тяжко застосувати. Сварка розпалювалась. Вже хтось когось обіклав „по–професорськи“ й „по–моряцьки“. Все загрожувало обернутися в побойовище, бо цієї проклятої проблеми не .можна розв'язати» і тут раптом відчинилася кормушка й просунулася голова наглядача:

— Що за шум?

Шарварок вшух. Тиша. А той жалібний голос:

— Не можемо влягтися, гражданін отдєльонний! Тіс–но–о… — це Прокуда.

Наглядач закрив кормушку, а тоді відчинив двері й став на порозі, за ним стояв ще один наглядач.

— Встати!

Всі встали. Лишився лежати тільки Ягельський.

— Вишикуватись попід стінами!

Вишикувались. .

— Ану рівняйсь!!

Вирівнялись.

Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тоді пройшовся межи двома рядами в'язнів, рівняючи випнуті животи та коліна ногою, взутою у дебелий, кований чобіт. А потім одійшов до дверей і гримнув:

— Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потім заворушиться або загалдить — двадцять днів карцеру! Понятно? Отже, увага… Лягай!

Всі брикнули, як хто стояв, і нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину, а тоді промовив:

— Каменем лежати! — і закрив двері.

Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як і не було. Всі лежали й мовчали. Всім було добре й зручне. Ні, він талановитий, той наглядач! Ніхто навіть не пікнув проти такого способу розв'язання проблеми, він всіх задовольнив. І, далебі, це таки був найкращий спосіб. Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слід і були вже біля «здійснення мрій» — вже потрохи дрімали. Дрімали…

Андрій улігся теж, поклав під голови свої згорнені штани й сорочку і заплющив очі.

Перший день скінчився. Ось так скінчився перший день. Але ж тільки він скінчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо господар втратив секрет, як вимкнути іскру, — крізь ту голову гуготіло полум'я думок, женучи шалено. І в той же час не було ніяких конкретних думок, жодної такої, на якій би можна зосередитися, то були уривки, шматки, жорства, порох, закручений у веремію. Було якесь прикре почуття роздвоєності — тіло, обважніле від перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а душа, зіритована, поривалася геть, і збурений нею мізок палахкотів, тиснув на череп, на скроні… Та помалу Андрій оволодів своїми нервами, опанував роздвоєність, — на місце вогненної веремії прийшов легенький смуток і заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм… Минуло трохи часу, й Андрій вже лежав у забутті, гойдався, немов на водах блакитних саг вечорових, на хвилях тихої меланхолії. Згадалась мати. Прийшли брати й обступили його — брати–соколи! Андрій хапався за них серцем і відчував, як тому серцеві осиротілому хотілося криком кричати… А потім на них— на братів своїх — глядячи, ставало тепло, й радісно, й певно так… Один обіцяє замчати його літаком «чорт його зна й куди»… Брати–соколи. Ні, тієї віри безмежної ніщо не в силі порушити, бо коли її пору щити, то тоді (аж тоді!) прийде смерть, загибель для душі. Поки ж та віра є — ніщо не в силі тієї душі зламати. Брати стояли біля нього муром, і Андрій тримався за них всім серцем. Починав засинати…