Читаем Саламбо полностью

Купці з Гетулії Дарітійської привезли її ще маленьку до Карфагена; згодом, коли її відпустили на волю, вона не схотіла покинути своїх господарів, як про те свідчила велика дірка, пробита в правому вусі. Яскрава смугаста спідниця, облягаючи їй стегна, сягала кісточок, де билися одна об одну олов'яні обручки. її плескувате лице було жовте, як і туніка. Довжелезні срібні шпильки, виглядаючи з волосся, утворювали позад голови ореол. У ніздрі красувалася коралова кулька. Опустивши вії, вона стояла біля ложа, рівніша за герму.

Саламбо підійшла до краю тераси. Вона окинула оком обрій, потім перевела погляд на заснуле місто, і від зітхання її груди високо піднялися, схвилювавши довгу білу симару без застібок і пояса, що вільно спливала додолу. Сандалі з загнутими носками губилися під рясними смарагдами, розпущені коси охоплювала пурпурова сітка.

Та вона знову підвела голову, щоб дивитися на місяць, і, вплітаючи в свою мову слова з гімнів, почала пошепки:

—Як легко ти котишся, опираючись на незримий ефір! Він плине круг тебе і від твого руху хвилюється,— тоді постають вітри та плодючі роси. Виповнюєшся ти чи на ущерб ідеш — розширюються або звужуються очі в котів та плями на пантерах. До тебе волають жінки, страждаючи в пологах! Ти виповнюєш мушлі! То з твоєї ласки грає вино! Ти насилаєш гниття на трупи! Ти твориш перли на дні морському!

І всяке зачаття, о богине, проростає в темних глибинах з твоєї вільгості!

Коли ти з'являєшся, спокій сходить на землю, стуляються пелюстки квітів, хвилі втихають, стомлені люди лягають горілиць, підставляючи груди під твоє проміння, і весь світ із своїми морями й горами вдивляється в тебе, немов у свічадо. Ти чиста, ніжна, осяйна, непорочна, милосердна, очисна, промениста!

Серп місяця стояв над горою Теплих Вод, у западині між двох її шпилів, по той бік затоки. Під місяцем, обведеним блідим колом, мерехтіла маленька зірочка. Саламбо промовляла далі:

—Але ти й страшна, владарко!.. Це через тебе постають страхіття, жахливі примари та облудні сни! Ти зором своїм кришиш каміння будов, і мавпи слабують щоразу, як ти молодієш.

Куди ж бо ти линеш? Чому безнастанно міняєш свій вигляд? То, тонка й загнута, пливеш ти в просторах, неначе галера без вітрил, то серед зір ти, мов чабан, який пасе отару. Блискуча й кругла, ти котишся по верховинах гір, ніби колесо колісниці.

ОТаніто! Ти ж бо любиш мене, хіба ні? Я раз у раз на тебе дивлюся! Та марно! Ти линеш собі у блакиті, а я, я зостаюся на нерухомій землі.

Таанах, візьми свій небал та стиха заграй на срібній струні, бо серце моє сумує!

Невільниця взяла схожий на арфу інструмент із чорного дерева, що був вищий за неї і мав форму трикутника; зіперши кінець його на кришталеву кулю, вона вдарила обома руками по струнах.

Ірозітнулися звуки, глухі й стрімливі, як бджолине гудіння; вони дедалі гучнішали й линули в нічну темряву разом із квилінням хвиль та шепотінням високих дерев на вершині Акрополя.

Годі! — гукнула Саламбо.

Що з тобою, пані? Чи вітерець дихне, чи хмара пропливе по небу — усе тепер і збурює тебе, і тривожить.

Сама не знаю,— відповіла Саламбо.

Ти стомлюєшся, молячись так ревно.

О Таанах, я хотіла б розтанути в молитвах, мов квітка у вині.

А чи не вчаділа ти від своїх парфумів?

Ні,— мовила Саламбо.— В тонких пахощах витає дух божий.

Тоді невільниця почала мову про її батька. Ходили чутки, ніби він подався в Країну бурштину, аж за Мелькартові стовпи.

Отож, якщо він не вернеться,— казала вона,— тобі треба буде — така його воля — вибрати собі з-поміж синів старійшин чоловіка, і тоді туга твоя минеться в його обіймах.

Чому? — спитала дівчина.

Всі чоловіки, яких вона бачила, лякали її своїм тваринним сміхом та незугарним тілом.

—Буває, Таанах, із глибини мого єства здіймаються ніби гарячі спалахи, бурхливіші за клекотіння вулкана. Мене кличуть чиїсь голоси, вогненна куля клубочиться в мене у грудях, підступає до горла, душить мене, і я мало не гину, а тоді щось болісно-солодке пробігає від чола до ніг, проймає все тіло... огортає пестощами, і я никну в знемозі, так ніби якийсь бог простерся наді мною. О, як би хотіла я розтанути в нічному тумані, у хвилях струмкових, у соках дерев, звільнитися з плоті, стати тільки леготом, променем, линути, піднестись аж до тебе, о мати моя!

Вигинаючи стан, вона здійняла руки, як могла, вище, немов той місяць, бліда й легка в довгому вбранні. Тоді, задихаючись, упала на ложе із слонової кості. Таанах начепила їй на шию бурштинове намисто з дельфіновими зубами, щоб прогнати страх, і Саламбо мовила майже згаслим голосом:

— Піди поклич Шагабаріма.

Батько її не хотів, щоб вона вступила в колегію жриць чи бодай знала щось про ту Таніту, яку створила собі людська уява. Він беріг її, покладаючи надію видати дочку за того, хто сприяв би його політичним домаганням. Отож Саламбо й жила самотньо в палаці; мати її вмерла давно.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Епитимья
Епитимья

На заснеженных улицах рождественнского Чикаго юные герои романа "Епитимья" по сходной цене предлагают профессиональные ласки почтенным отцам семейств. С поистине диккенсовским мягким юмором рисует автор этих трогательно-порочных мальчишек и девчонок. Они и не подозревают, какая страшная участь их ждет, когда доверчиво садятся в машину станного субъекта по имени Дуайт Моррис. А этот безумец давно вынес приговор: дети городских окраин должны принять наказание свыше, епитимью, за его немложившуюся жизнь. Так пусть они сгорят в очистительном огне!Неужели удастся дьявольский план? Или, как часто бывает под Рождество, победу одержат силы добра в лице служителя Бога? Лишь последние страницы увлекательнейшего повествования дадут ответ на эти вопросы.

Жорж Куртелин , Матвей Дмитриевич Балашов , Рик Р Рид , Рик Р. Рид

Фантастика / Детективы / Проза / Классическая проза / Фантастика: прочее / Маньяки / Проза прочее
Молодые люди
Молодые люди

Свободно и радостно живет советская молодежь. Её не пугает завтрашний день. Перед ней открыты все пути, обеспечено право на труд, право на отдых, право на образование. Радостно жить, учиться и трудиться на благо всех трудящихся, во имя великих идей коммунизма. И, несмотря на это, находятся советские юноши и девушки, облюбовавшие себе насквозь эгоистический, чужеродный, лишь понаслышке усвоенный образ жизни заокеанских молодчиков, любители блатной жизни, охотники укрываться в бездумную, варварски опустошенную жизнь, предпочитающие щеголять грубыми, разнузданными инстинктами!..  Не найти ничего такого, что пришлось бы им по душе. От всего они отворачиваются, все осмеивают… Невозможно не встревожиться за них, за все их будущее… Нужно бороться за них, спасать их, вправлять им мозги, привлекать их к общему делу!

Арон Исаевич Эрлих , Луи Арагон , Родион Андреевич Белецкий

Классическая проза / Советская классическая проза / Комедия
Сказка бочки
Сказка бочки

«Сказка бочки» была написана Джонатаном Свифтом в основном в 1696-1697 годах, то есть тридцати лет от роду, это его первый крупный опыт в области сатиры. В книге дана сатира на всё, что Свифт считал устаревшим, изжившим себя или вредным в литературе, науке и религии. Это, в сущности, широкий пародийный и сатирический обзор духовной жизни Англии, да и всей Европы XVII века, в которой автор определяет свою позицию и место. Это книга непочтительная к признанным мнениям и авторитетам, смелая до дерзости, молодой задор сочетается в ней с удивительным для начинающего писателя мастерством, здесь поистине узнаёшь молодого льва по когтям. Но для того, чтобы вполне оценить эту сатиру, надо либо иметь некоторое представление о тех предметах и книгах, которые пародируются, либо постоянно заглядывать в комментарии. Это нелёгкое чтение, и, может быть, поэтому «Сказка бочки» менее известна широкому читателю и не в полной мере оценена им.

Джонатан Свифт

Проза / Классическая проза