Саламбо

Тоді африканці стали вимагати збіжжя, посилаючись на обіцянки Великої ради. Гіскон розгорнув рахунки сиситів, писані фіолетовою фарбою на овечих шкурах. Він зачитував список усього, що привозили до Карфагена, місяць за місяцем, день за днем.

Раптом він затнувся, широко розплющив очі, ніби вгледів між тими цифрами собі смертний вирок.

Та й справді, старійшини попідроблювали цифри, і хліб, проданий під час війни, в годину найважчої скрути, значився там у такій низькій ціні, що й сліпий не повірив би тому писанню.

—Кажи! — кричали варвари.— Голосніше! Ага! То він вигадує, що б його збрехати, падлюка. Не вірте йому!

Якусь мить він вагався. Потім узявся читати далі.

Вояки, не підозрюючи, що їх обдурюють, вірили сиситським рахункам. Вони побачили, яка велика сила всякого добра в Карфагені, і їх узяли люті заздрощі. Варвари потрощили сикоморову скриню; вона була на три чверті спорожнена. Бачивши, як багато виймали з неї грошей, вони сподівалися, що ніколи не вичерпають тієї скрині, і тепер подумали, що Гіскон приховав гроші в наметі. Вони повилазили на купу лантухів. Верховодив ними Мато. І коли стали кричати: «Грошей! Грошей!», то Гіскон відповів:

—Хай вам дає гроші ваш заводій!

Він мовчки дивився на них великими жовтавими очима,— довгобразий, блідіший за свою білу бороду. Стріла, зачепившись пір'ям, стриміла в нього над вухом у широкому золотому кільці, і кров струмочком стікала з тіари йому на плече.

На знак Мато всі кинулись до Гіскона. Він розвів руки; Спендій, зв'язавши петлю, стягнув йому зап'ястки; хтось інший повалив його, і він зник у безладному натовпі, що ринув на лантухи.

Найманці рознесли Гісконів намет. Вони знайшли там тільки домашні речі; потім, геть усе перебравши, натрапили на три зображення Таніти, та ще побачили загорнений в мавпячу шкурку чорний камінь, що впав із місяця.

Чимало карфагенців самохіть поїхали з Гісконом до табору. То були знатні люди, всі ті, що стояли за війну.

Варвари повитягали їх з наметів і вкинули в яму для нечистот. Оперезавши ланцюгами, прикували їх до грубих стовпів і подавали їм їжу на вістрях списів.

Автаріт, наглядаючи за ними, лаяв їх брутальними словами, а вони, не тямлячи його мови, не озивалися; і галл час від часу кидав на них каміння, цілячи в лице, щоб вони кричали.

Та вже наступного дня якась ніби млявість пойняла військо. Тепер, коли варвари зігнали свою лють, їх охопив неспокій. Мато ходив, мов неприкаяний. Він, як йому здавалося, поглумившись з карфагенців, образив Салам-бо. Так ніби ці багатії були її підданцями. Вночі він сідав над тією ямою, і в їхньому стогоні йому вчувався ніби той голос, яким було сповнене його серце.

Тим часом усі почали звертати вину на лівійців, бо тільки вони самі дістали платню. Та в той час, коли стала прокидатися національна ворожнеча та особиста ненависть, вони відчули, яка в тому небезпека. Страшна відплата впала б на них за все те, що вони накоїли. Отже, треба було відвести від себе помсту карфагенців. Наради, промови точилися без кінця й краю. Кожен говорив, ніхто нікого не слухав, а Спендій, звичайно такий балакучий, на всяку раду тільки хитав головою.

Якось увечері він ніби байдуже запитав у Мато, чи є у місті криниці.

—Нема жодної,— відповів Мато. Назавтра Спендій потяг його на берег озера.

Мій пане! — мовив колишній раб.— Якщо серце твоє не знає страху, я проведу тебе до Карфагена.

Як? — запитав той, ледве зводячи дух.

Заприсягнися, що виконуватимеш усі мої накази, ітимеш слідом за мною, немов тінь.

Тоді Мато, піднявши руку до планети Хабар, гукнув:

—Танітою присягаюся! Спендій вів далі:

—Завтра, як зайде сонце, чекай на мене під акведуком між дев'ятою й десятою аркадою. Візьми з собою кайло, шолом без пір'я та шкіряні сандалі.

Акведук, про який говорив Спендій, перетинав навкіс увесь перешийок; це була славетна споруда, що її згодом збільшили римляни. Хоч як погордливо дивився Карфаген на інші народи, проте сам запопадливо перейняв від них отой новий винахід, як, зрештою, і Рим перейняв пунійську галеру. Поставлені один на одного п'ять ярусів приземкуватих арок з контрфорсами внизу та лев'ячими головами вгорі сягали західної частини Акрополя, а там, заглибившись під місто, тримали на собі цілу річку, що ринула в мегарські цистерни.

В призначену пору Спендій зустрівся там із Мато. Він прив'язав до кінця мотузки щось подібне до гака, потім, розкрутивши його, метнув на мур, гак зачепився, і вони один за одним стали дертися догори.

Та коли вибралися на другий ярус, скільки вони не закидали гак, він щоразу падав назад; щоб знайти якусь розколину, мусили йти краєчком виступу. Одначе за кожним ярусом він дедалі вужчав; як на те, ще й мотузка розтягувалась. Кілька разів вона трохи не ввірвалась.

Нарешті вони дісталися до плескатої покрівлі. Спендій раз у раз присідав і обмацував каміння.

—Ось тут! — сказав він.— Візьмімось!

За допомогою кайла, що приніс Мато, їм пощастило підважити одну плиту.