Саламбо

Молочне світло пробивалося крізь талькові пластинки, що затуляли невеличкі отвори в стінах; симетрично розташовані, вони скидалися в темряві на разки коштовних перлів. Мато впізнав червоні двері з чорним хрестом. Серце в нього закалатало дужче. Хотілося втекти. Він штовхнув двері, вони відчинились.

Засвічена лампа, що формою нагадувала галеру, висіла в глибині кімнати, і три жмутки проміння, падаючи із срібного кіля, тремтіли на високих панелях, укритих червоним малюванням по чорних смугах. Стеля складалася з позолочених балок, оздоблених аметистами й топазами, вправленими в просвердлені сучки. Від однієї до другої поздовжньої стіни простягалося низеньке ліжко з білих пасів. А коло нього з подібних до скойок дугастих ніш, видовбаних у стінах, звисала додолу якась жіноча одежа.

Овальний басейн був обведений оніксовою приступкою. Біля басейну, обіч алебастрового дзбана, стояли гарненькі пантофельки із зміїної шкіри. Звідси йшли сліди вогких ніг. Чути було вишукані пахощі.

Мато стояв на плитах, інкрустованих золотом, перламутром та склом; хоч яка гладенька була відполірована підлога, йому здавалося, що його ноги вгрузають у неї, ніби він ступає по піску.

За срібною лампою він помітив великого блакитного чотирикутника, який висів на чотирьох шнурках, що спускалися зі стелі, і підступив туди, низько нахилившись і розкривши рота.

Віяла з фламінгових крил, настромлених на гілки чорних коралів, валялися поміж пурпуровими подушками, черепаховими гребінцями, кедровими скриньками, лопаточками зі слонової кості. На антилоп'ячих рогах начеплені були персні та браслети; в отворах стіни на очеретяній решітці охолоджувався на вітрі глиняний посуд. Мато спотикався, бо підлога була нерівна, так ніби тут одне за одним ішло кілька приміщень. В глибині кімнати лежав оточений срібною балюстрадою квітчастий килим.

Нарешті Мато дійшов до висячого ліжка, біля якого стояв дзиґлик із чорного дерева, на якого стають, лягаючи в постіль.

Світло сягало тільки краєчка ліжка, і тінь, як велика заслона, ховала все, залишаючи освітленим лише ріжок червоного матраца та ще кінчик маленької голої ноги. Мато нишком підніс лампу.

Саламбо спала, одну руку підклавши під щоку, а другу простягти. Кучеряве волосся так пишно розсипалося довкола неї, що здавалося, ніби вона лежить серед чорного пір'я, а широка біла туніка, м'яко облягаючи все тіло, окреслювала гнучкий її стан. З-під заплющених повік ледь-ледь видніли очі. Крізь прямовисну запону падало на неї синювате світло; дихання, здіймаючи груди, віддавалося на шнури, і вся вона ніби гойдалася в повітрі. Десь дзижчав великий комар.

Мато, застигши, тримав у руці срібну галеру-лампу; аж раптом серпанкова запона, що захищала від москітів, спалахнула і зникла. Саламбо прокинулась.

Вогонь сам по собі погас. Вона мовчала.

Від лампи на стіні коливалися великі світляні хвилі.

Що це? — мовила вона. Мато відповів:

Це богинине покривало!

—Богинине покривало? — скрикнула Саламбо. І, зі першись на лікті, вся тремтячи, трохи підвелась на ліжку.

Він провадив далі:

—Я здобув його для тебе з глибини святилища! По глянь.

Заїмф сяяв увесь золотим промінням.

—Пам'ятаєш? — казав Мато.— Ночами ти приходила в мої сни, та я не міг збагнути німого наказу твоїх очей.

Вона спустила ноги на дзиґлик із чорного дерева.

—Якби був зрозумів, то прибіг би; покинув би війсь ко і не виходив би з Карфагена. Аби догодити то.бі, я зійшов би Гадруметовою печерою в царство тіней... Прости мені! Зі мною таке було, ніби гори лежали на моїх днях, та щось мене тягло. Я шукав способу добра тися до тебе. Коли б не воля богів, ніколи я на таке не зважився б. Ходім! Ти повинна піти за мною!.. А не хо чеш, то я зостануся тут. Мені однаково. Нехай душа моя потоне в твоєму диханні. Хай уста мої знемагають, цілуючи твої руки!

—Дай мені глянути! — сказала вона.— Ближче! Ближче!

Ранішня зоря вставала, барвою вина розливаючись по талькових пластинках у стінах. Саламбо, мліючи, схилилася на подушки.

- Я люблю тебе! — крикнув Мато. Вона пролебеділа:

- Дай мені покривало!

І вони наблизились одне до одного.

Вона, в білій симарі, що волочилася долі, ступала йому назустріч, не зводячи очей із покривала. Мато дивився на неї, засліплений ясною вродою її обличчя, і, простягаючи заїмф, намагався вхопити її в обійми. Вона розставила руки. Тоді раптом спинилась, і вони обоє стояли, дивлячись одне на одного широко розплющеними очима.

Жах пойняв її, хоч вона й не розуміла, чого він хоче, її тонкі брови піднялись, уста розтулилися; вона вся тремтіла. Нарешті вдарила в одну із мідних чаш, що висіли по кутках червоної постелі, і крикнула:

—Рятуйте! Рятуйте! Відсахнись, святокрадче! Огид ний! Проклятий! Сюди, Таанах, Крум, Ева! Міціпса! Шаул!

В стіні, з-поміж глиняного посуду, вигулькнуло перелякане обличчя Спендія; він гукнув:

—Тікай! Сюди біжать!

Галас і тупотіння ближчали, задвигтіли східці, і до кімнати хвилею ринула юрба — жінки, слуги, раби з киями, дрючками, ножами, кинджалами. Вони ніби скам'яніли з обурення, побачивши тут чоловіка. Служниці заголосили, наче на похороні, чорні євнухи зблідли.